Дибич-Забалканський Іван Іванович

Дибич-Забалканський Іван Іванович
нім. Hans Karl Friedrich Anton von Diebitsch
Народився	13 травня 1785(1785-05-13)[1][2]  Ґміна Оборники-Шльонські, Тшебницький повіт, Нижньосілезьке воєводство, Республіка Польща
Помер	29 травня (10 червня) 1831  (46 років) Ґміна Пултуськ, Пултуський повіт, Мазовецьке воєводство, Республіка Польща ·холера
Поховання	Волковський цвинтарd
Країна	Прусське королівство   Російська імперія
Діяльність	офіцер, політик, військовослужбовець
Знання мов	німецька
Учасник	Наполеонівські війни , Битва під Аустерліцом , Битва під Гейльсбергом , Battle of Klyastitsyd , First Battle of Polotskd , Second Battle of Polotskd , Дрезденська битва , Битва під Кульмом , Битва під Лейпцигом 1813  і Battle of La Rothièred
Титул	граф[d]  і граф[3]
Посада	член Державної ради Російської імперії[d]
Військове звання	генерал-фельдмаршал[3]
Батько	Hans Ehrenfried von Diebitsch und Nardend
У шлюбі з	Q107530669?
Нагороди	Кульмський хрест (1816)
Медіафайли у Вікісховищі

Іва́н Іва́нович Ди́бич-Забалка́нський (рос. Ива́н Ива́нович Ди́бич-Забалка́нский, до рос. служби Ганс Карл Фрідріх Антін фон Дибич-унд-Нартен (нім. Hans Karl Friedrich Anton von Diebitsch und Narten), 12 або 13 (01 чи 02).05.1785 — 09.06(28.05).1831) — барон, граф (1827), військовий і державний діяч Російської імперії, генерал-ад'ютант (1818), член Державної ради (1823), генерал-фельдмаршал (1829), кавалер багатьох орденів (у тому числі найвищих російських — св. Георгія всіх ступенів, св. апостола Андрія Первозванного й Олександра Невського з алмазними прикрасами, австрійських — Марії Терезії та Леопольда 1-го кл., прусських — Чорного орла та Червоного орла 1-го ст.). Народився в маєтку Грослейпе (Сілезія). Походив із давнього лицарського роду, син прусського (від 1798 — російського) офіцера Ганса Еренфріда фон Дибича (1737—1822). Початкову освіту здобув удома, від 1797 навчався в Берлінському кадетському корпусі.

Службу в Росії почав 4 вересня (23 серпня) 1801 прапорщиком лейб-гвардії Семеновського полку. 1802 — підпоручик. В Аустерліцькій битві 2 грудня (20 листопада) 1805 був поранений у правицю, але залишився на полі бою, перехопивши шпагу лівою рукою (за цей подвиг нагороджений золотою шпагою з написом «За хоробрість»). 1806 — поручик, 1807 — штабс-капітан, у тодішній кампанії проти наполеонівської Франції відзначений першими трьома орденами: св. Володимира 4-го ст., св. Георгія 4-го ст. та прусським «За заслуги». 1809 — капітан, 1810 — підполковник, 1811 — полковник. 11 березня (28 лютого) 1812 переведений до корпусного штабу П.Вітгенштейна на посаду обер-квартирмейстера.

Учасник Війни 1812, став генерал-майором. У грудні на чолі окремого 2-тис. загону, вклинившись між двома колонами прусських військ, які воювали на боці імператора Наполеона I (загальною чисельністю 18 тис. осіб), одну з них, терміново уклавши з нею сепаратну Таурогенську конвенцію, схилив до нейтралітету, а другу взагалі приєднав до своїх лав, що мало значний вплив на розгортання визвольної війни 1813 у Німеччині.

1813 — у зарубіжному антинаполеонівському поході, генерал-лейтенант, генерал-квартирмейстер союзних військ. 1814 — один із провідників переможної стратегії негайного просування на Париж. 1815 — нач. штабу 1-ї армії, того ж року взяв шлюб із баронесою Женні фон Торнау (1799—1830), племінницею М.Барклая де Толлі (колиш. фрейліна, 1829 отримала звання статс-дами).

1821 перебував з імператором Олександром I на Лайбахському конгресі. 7 травня(25 квітня) 1823 призначений виконувати обов'язки начальника «Головного штабу Його Величності» (за рік офіційно затверджений у цьому званні), відтоді входив до Комітету міністрів і супроводжував царя в усіх поїздках, аж до останнього відвідання Криму та м. Таганрог (нині місто Ростовської обл., РФ) 1825. Разом із князем Петром Волконським привіз до Санкт-Петербурга із Варшави зречення від престолу цесаревича Костянтина Павловича (Романова). Керував арештами декабристів (див. Декабристів рух). 1826 став генералом од інфантерії. За дорученням імператора Миколи I 1827 усунув з посади царського намісника на Кавказі О.Єрмолова.

Учасник російсько-турецької війни 1828—1829, розробив план кампанії з орієнтацією на Бессарабію як на перспективний театр військових дій. Від 21(09) лютого 1829 — головнокомандувач 2-ї армії. Після підписання Андріанопольського мирного договору 1829 удостоєний титулу «Забалканський». Того ж року Чернігівський піхотний полк отримав його ім'я як свого шефа: «полк фельдмаршала графа Дибича-Забалканського». Від 13(01) грудня наступного року Д. — головнокомандувач російськими військами, що були спрямовані на придушення польського повстання 1830—1831.

Помер (за чутками — отруївся) в с. Клєшево Пултуського повіту Царства Польського (нині — Республіка Польща). Його серце поховане в м. Пултуськ (Польща), тіло — в С.-Петербурзі.

• Усенко П. Г. Дибич Іван Іванович [Архівовано 13 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.