Дрозд Володимир Григорович

Дрозд Володимир Григорович
Народився	25 серпня 1939(1939-08-25)[1][2]  Петрушин, Чернігівський район, Чернігівська область, Українська РСР, СРСР
Помер	23 жовтня 2003(2003-10-23)[2] (64 роки)  Київ, Україна
Поховання	Байкове кладовище
Країна	СРСР  Україна
Діяльність	журналіст, письменник, прозаїк, головний редактор, новеліст
Alma mater	КДУ імені Тараса Шевченка (1968)
Мова творів	українська
Роки активності	з 1962
Жанр	роман, повість[d] і оповідання
Членство	Національна спілка письменників України
У шлюбі з	Жиленко Ірина Володимирівна
Діти	Жиленко Ірина Володимирівна, Дрозд Павло Володимирович
Нагороди	Літературна премія імені Андрія Головка (1981)
Висловлювання у Вікіцитатах

Володи́мир Григо́рович Дрозд (нар. 25 серпня 1939(19390825)^[3], с. Петрушин, Чернігівський район, Чернігівська область, УРСР, СРСР — пом. 23 жовтня 2003, Київ, Україна) — український журналіст, редактор, письменник. Член НСПУ з 1962 року. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1992).

Володимир Дрозд народився 25 серпня 1939 року в селі Петрушин на Чернігівщині.

«Син колгоспника з глухого поліського села» відразу після школи став журналістом у районній газеті, закінчив університет, доріс до відомого столичного письменника.

У 1968 році закінчив Київський університет.

Працював у часописах:

• олишівська районна газета «Голос колгоспника» (1959—1960 роки),
• обласна молодіжна газета «Комсомолець Чернігівщини» (1961—1962 роки),
• газета «Літературна Україна» (1962—1963 роки),
• газета Молодь України (1963 рік).

Протягом 1966—1970 років працював старшим редактором видавництва Радянський письменник.

Перший головний редактор журналу «Київ» (1983—1985 роки).

Протягом 1991—1999 років був секретарем та заступником голови НСПУ.

Помер Володимир Дрозд 23 жовтня 2003 року в місті Києві, та похований на Байковому кладовищі.

Письменники Марта Тарнавська (у книзі "Ключі до царства") та Іван Гнатюк (у книзі "Бездоріжжя") висловлювали припущення про те, що Дрозд і сам співпрацював з КДБ, однак документальних підтверджень даного факту поки що не виявлено.

Щодо Олеся Гончара, то той у своєму щоденнику цінував Дрозда як письменника, але рішуче не сприйняв "автобіографічного шоу", в якому Дрозд відверто зізнається у співпраці з КДБ (Феномен Олеся Гончара в духовному просторі українства. К., 2008, с. 224).

Володимир Дрозд із перших кроків у літературі тяжіє до філософських узагальнень, фантастики та до соціально-правдивих тем. І відразу ж отримує заслін на оприлюднення своїх творів.

Володимир Дрозд двадцятирічним юнаком видав першу книжку новел та оповідань («Люблю сині зорі», 1962) і одразу був прийнятий до Спілки письменників України. Розпочавши літературну працю як новеліст і продовжуючи друкувати новели, Дрозд поступово утверджується як автор повісті й роману.

• дружина — Жиленко Ірина Володимирівна.
• старша дочка - Жиленко Ірина (Орися) Володимирівна, 1966 року народження, у 2000 році захистила у Московському Патріархаті дисертацію на здобуття звання кандидата богословських наук, з того часу працювала в Києво-Печерському заповіднику, та координувала утворене у Києві представництво московського видавництва "Православна енциклопедія", фактично проводила "вербовку авторів" для нього. У своєму заповіті Дрозд писав про неї наступне: "Павла прошу усе можливо зробити, щоб Орися, яка уже навряд чи матиме свою сім’ю, не почувалася чужою у його родині''^[4].
• молодший син — Дрозд Павло Володимирович.

• «Колесо» (1961)
• «Люблю сині зорі» (1962)
• «Парость» «Білий кінь Шептало» (1966)
• «Білий кінь Шептало» (1969)
• «Ніч у вересні» (1980)
• «Три чарівні перлини» (1981)
• «Крик птаха у сутінках» (1982)
• «Новосілля» (1986)
• «Подих чудесного» (1988)

• «Семирозум. Маслини» (1967)
• «Ирій» (1974)
• «Люди на землі» (1976)
• «Земля під копитами» (1980), (Літературна премія імені Андрія Головка, 1981)
• «Балада про Сластьона» (1982)
• «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок» (1994)

• «Добра вість» (1967)
• «Вовкулака» («Самотній вовк», екранізовано у 1991 як «Оберіг»)
• «Катастрофа» (1968)
• «Ювеналій Мельников» (1972)
• «Ритми життя» (1974)
• «Дорога до матері» (1979)
• «Інна Сіверська, суддя» (1985)
• «Спектакль» (1985)
• «Листя землі»^[5] (1992; 2000) (Національна премія України імені Тараса Шевченка, 1992)
• «Убивство за сто тисяч американських доларів» (1992; 2003)
• «Злий дух. Із житієм» (1995)
• «Пришестя» (1996)
• «Острів у Вічності» (2001)
• «Книга отця Йосипа» (2003)
• «Сто літ любові» (2003)

• 1991 — «Оберіг» — радянський художній фільм у жанрі містичної драми, поставлений українським режисером Миколою Рашеєвим за мотивами творів В. Дрозда.

• 1962 — член НСПУ.
• 1981 — Літературна премія імені Андрія Головка за повість «Земля під копитами» (1980).
• Національна премія України імені Тараса Шевченка (1992) — за роман-епопею «Листя землі», книга перша — друга.
• Лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» (посмертно, 2017).^[6]
• 21 серпня 1999 — Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня^[7].

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Дрозд Володимир Григорович

• «Дрозд Володимир Григорович [Архівовано 22 січня 2017 у Wayback Machine.]» // Сервер журналістів. Верховна Рада України.
• Дрозд Володимир Григорович // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.

• Жадько В. О. Некрополь на Байковій горі: літ.-публіц. вид. — К. : Фенікс, 2008. — С. 210—211, 282. — ISBN 978-966-8567-13-1.
• Жадько В. О. Український некрополь: іст. наук. довід. — К. : СПД Жадько В. О., 2005. — С. 117. — ISBN 966-8567-01-3.
• Жадько В. О. У пам'яті Києва: Столичний некрополь письменників: наук. фотоіл. довідник-посібник. — К. : СПД Жадько В. О., 2005. — С. 222. — ISBN 966-8567-03-X.
• Володимир Дрозд: «Письменник — лише уста народу»: біобібліогр. нарис / М-во культури України, Нац. парлам. б-ка України ; авт. нарису Л. Б. Тарнашинська ; упоряд. Г. В. Волянська, Т. М. Заморіна ; наук. ред. І. О. Негрейчук. — Київ: Нац. парлам. б-ка України, 2013. — 175 с. — (Шістдесятництво: профілі на тлі покоління ; вип. 15). [Архівовано 19 вересня 2020 у Wayback Machine.]