Ян-Карл Распе

Ян-Карл Распе
нім. Jan-Carl Raspe Редагувати інформацію у Вікіданих
Народився24 липня 1944(1944-07-24) Редагувати інформацію у Вікіданих
Зеефельд-ін-Тіроль, Остмарка, Німецька імперія
Помер18 жовтня 1977(1977-10-18) (33 роки) Редагувати інформацію у Вікіданих
в'язниця Штаммгайм, Штутгарт, Федеративна Республіка Німеччина
·самогубство
ПохованняDornhaldenfriedhofd Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Німеччина Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьтерорист
Alma materБерлінський вільний університет
Знання мовнімецька Редагувати інформацію у Вікіданих
ЧленствоСоціалістичний німецький студентський союз і Фракція Червоної Армії Редагувати інформацію у Вікіданих
IMDbID 7920078 Редагувати інформацію у Вікіданих

Ян-Карл Ра́спе (нім. Jan-Carl Raspe; нар. 24 липня 1944, Зеефельд-ін-Тіроль, Остмарка, Німецька імперія — пом. 18 жовтня 1977, в'язниця Штаммгайм, Штутгарт, Федеративна Республіка Німеччина) — західнонімецький терорист, один із лідерів ліворадикальної терористичної організації «Фракція Червоної Армії» (RAF).

Життєпис

Народився 24 липня 1944 року в Зеефельді-ін-Тіролі на окупованій Німеччиною території Австрії. В дитинстві Распе описували як м'якого, але з труднощами у спілкуванні з іншими людьми. Через смерть батька ще до народження дитини, Распе та його двох старших сестер виховували мати і дві тітки[1][2].

До 1961 року проживав на території Східного Берліну, проте під час зведення Берлінської стіни перебрався до західної частини міста і залишився там жити у родичів. У 1963 році Распе завершив навчання і вступив до Берлінського вільного університету, де вивчав хімію і соціологію.

У 1967 році вступив до Соціалістичної німецької студентської спілки і долучився до створення «Комуни 2»[3]. Закінчивши навчання в університеті, Распе переїхав до своєї подруги Маріанни Герцог, що дружила з Ульрікою Майнгоф.

Терористична діяльність

У 1970 році Распе приєднався до «Фракції Червоної армії» (нім. Rote Armee Fraktion — RAF), також відомої як «Група Баадера-Майнгоф»[4]. Він володів навичками в технічних областях, був техніком організації[5] і, ймовірно, виготовляв бомби для терористичних актів.

У 1972 році Распе був причетний до п'яти терактів із використанням вибухівки, які члени RAF назвали «травневим наступом». Серед них підрив штабу 5-го корпусу збройних сил США у Франкфурті 11 травня 1972 року, а також серія вибухів в поліцейських установах в Аугсбурзі та Мюнхені. 15 травня того ж року внаслідок вибуху важко поранено дружину судді Федерального суду Вольфганга Будденберга, що сіла в його автомобіль, а 24 травня стався вибух у штабі 7-ї армії США в Гайдельберзі. Внаслідок терактів чотирьох людей було вбито і понад 70 поранено.

Распе також був причетний щонайменше до одного пограбування банку в Берліні і крадіжки документів у Штутгарті[6][7].

Арешт і смерть

1 червня 1972 року разом з Андреасом Баадером і Гольгером Майнсом Распе поїхав перевірити гараж у Франфурті, де вони зберігали матеріали для виготовлення запалювальних пристроїв. Однак як тільки Распе під'їхав до гаража, група була блокована поліцією. Майнс і Баадер опинилися в приміщенні і були оточені, але Распе, що залишився біля машини, відкрив вогонь з пістолета і спробував втекти, але безрезультатно. Він був спійманий у сусідньому саду, а Майнс і Баадер заарештовані незабаром після цього.

Распе доправили до спеціально збудованого крила суворого режиму в'язниці Штаммгайм. Суди над ним та іншими членами RAF відбувалися у нещодавно збудованій багатофункціональній залі.

Всупереч звичайним тюремним правилам, ув'язнені терористи, як жінки, так і чоловіки, розміщувалися на одному поверсі, але в окремих камерах. Під час «вільної години» ув'язнені мали можливість користуватися загальним тюремним двором. Їм дозволялося користуватися програвачами платівок, радіоприймачами й іноді телевізорами, їм також видавали сотні журналів і книг.

Незважаючи на порівняно легші умови утримання, терористам вдалося, зокрема за допомогою голодування, створити у громадськості враження, що їх ізолюють і катують. Вони представили себе жертвами системи правосуддя і домоглися широкої хвилі солідарності. Замість того щоб дозволити незалежну звітність про умови утримання у в'язницях, система правосуддя продовжувала ізолювати злочинців, тим самим підтримуючи таким чином міф про тортури в одиночних камерах[8].

Виступаючи в суді, Распе назвав державного обвинувача, генерального прокурора Німеччини Зігфріда Бубака, організатором убивства у в'язниці Ульріки Майнгоф, однієї з лідерів RAF, у травні 1976 року. За кілька днів Бубака було вбито членами організції, які залишилися на волі.

28 квітня 1977 року Распе було засуджено до довічного ув'язнення[9][10].

Друге покоління RAF намагалося звільнити членів своєї організації шляхом терактів. Так, у 1975 році в Стокгольмі члени RAF захопили заручників у посольстві Німеччини. У 1977 році терористи викрали і згодом вбили президента Федерального союзу асоціацій роботодавців Німеччини Ганса-Мартіна Шлейєра, а також захопили пасажирський літак «Ландсхут». Цими діями RAF намагалася змусити керівництво країни звільнити Распе та інших терористів, однак федеральний уряд під керівництвом Гельмута Шмідта не пішов на поступки.

В ніч проти 18 жовтня 1977 року західнонімецький спецпідрозділ GSG 9 штурмував захоплений терористами літак і звільнив усіх заручників. Дізнавшись про це, Ян-Карл Распе, Гудрун Енслін і Андреас Баадер тієї ж ночі наклали на себе руки у своїх камерах[11][12]. Распе і Баадер застрелилися з пронесених до в'язниці адвокатом пістолетів, Енслін повісилася за допомогою кабеля від гучномовця, а Ірмгард Меллер, єдина учасниця RAF, що вижила в ту ніч, завдала собі кілька ударів у груди вкраденим столовим ножем. Вона пережила спробу самогубства і відтоді заявила, що смерті інших терористів були не самогубствами, а позасудовими стратами, вчиненими тодішнім урядом Західної Німеччини[13], що рішуче заперечувалося як колишнім, так і нинішнім урядами Німеччини[14].

Незважаючи на протести, обербургомістр Штутгарта Манфред Роммель розпорядився поховати Баадера, Енслін і Распе у спільній могилі на кладовищі Дорнхальден. Панахида відбулася 27 жовтня 1977 року. Дерев'яні труни привезли на цвинтар лише незадовго до поховання, при цьому нікому не сказавши, в якій труні чиє тіло[15].

Увічнення пам'яті

У 1984 році третє покоління «Фракції Червоної армії» створило «Групу Яна-Карла Распе» (нім. Kommando Jan Raspe), названу на знак солідарності і в пам'ять про нього. 18 грудня того ж року група припаркувала автомобіль, начинений вибухівкою, перед військовою академією в Обераммергау, де проходили підготовку кадри для об'єднаного штабу НАТО. За заявою RAF, акція була направлена на убивство військових, але автомобіль викликав підозру і бомба була знешкоджена[16].

Примітки

  1. ↑ Post, Jerrold M. (2007). The Mind of the Terrorist: The Psychology of Terrorism from the IRA to Al-Qaeda (англ.). New York: Palgrave Macmillan. с. 127. ISBN 978-0-230-60859-7.
  2. ↑ Aust, Stefan (2009). Baader-Meinhof : The Inside Story of the R.A.F. (англ.). Oxford: Oxford University Press. с. 86. ISBN 978-0-19-537275-5.
  3. ↑ Walker, Ian (1987). Zoo Station: Adventures in East and West Berlin (англ.). London: Secker & Warburg. с. 31. ISBN 0-436-56093-3.
  4. ↑ Atkins, Stephen E. (2004). Encyclopedia of modern worldwide extremists and extremist groups (англ.). Westport: Greenwood Press. с. 265. ISBN 978-0313324857.
  5. ↑ Jan-Carl Raspe (нім.). Reutlinger General-Anzeiger. 17 жовтня 2007. Процитовано 13 січня 2025.
  6. ↑ Jamieson, Teddy (2011). Whose side are you on? (англ.). London: Yellow Jersey. с. 47. ISBN 978-1-4090-2889-5.
  7. ↑ Clavin, Patricia; Briggs, Asa (2003). Modern Europe, 1789 — Present (англ.). UK: Routledge. с. 365. ISBN 9780582772601.
  8. ↑ Helm, Ingo (10 березня 2014). Das Stammheimer Gefängnis (нім.). Mainz: Zweites Deutsches Fernsehen (ZDF). Процитовано 11 січня 2025.
  9. ↑ Hockenos, Paul (2008). Joschka Fischer and the Making of the Berlin Republic: An Alternative History of Postwar Germany (англ.). Oxford: Oxford University Press. с. 123. ISBN 978-0-19-804016-3.
  10. ↑ Carlton, David; Schaerf, Carlo (2015). Contemporary Terror: Studies in Sub-State Violence. International School on Disarmament and Research on Conflicts (англ.). Abingdon, Oxon: Taylor & Francis. с. 135. ISBN 978-1-317-42430-7.
  11. ↑ Peters, Butz (1993). RAF: Terrorismus in Deutschland (нім.). Munchen: Droemer Knaur. с. 268. ISBN 3-426-80019-5.
  12. ↑ Aust, Stefan (1985). Der Baader Meinhof Komplex (нім.). Hamburg: Hoffmann und Campe. с. 412. ISBN 3-426-03874-9.
  13. ↑ Ertel, Manfred; Schrep, Bruno (17 травня 1992). Irmgard Möller, «Ich will nicht anders leben». Der Spiegel (нім.). ISSN 2195-1349. Процитовано 11 січня 2025.
  14. ↑ Helm, Ingo (10 березня 2014). Das Stammheimer Gefängnis (нім.). Mainz: Zweites Deutsches Fernsehen (ZDF). Процитовано 11 січня 2025.
  15. ↑ Buchmeier, Frank (30 жовтня 2012). Deutscher Herbst 1977: Endstation Dornhaldenfriedhof (нім.). Stuttgarter Zeitung. Процитовано 11 січня 2025.
  16. ↑ Kommando Jan Raspe (нім.). Social History Portal. 20 грудня 1984. Процитовано 13 січня 2025.