Іцхак Шамір

Іцхак Шамір івр. יצחק שמיר‎
івр. יצחק שמיר‎
Президент Ізраїлю
10 жовтня 1983 — 14 вересня 1984
Прем'єр-міністр Ізраїлю
10 жовтня 1983 — 13 вересня 1984
Попередник	Менахем Беґін
Наступник	Шимон Перес
20 жовтня 1986 — 13 липня 1992
Попередник	Шимон Перес
Наступник	Іцхак Рабин
Народився	15 жовтня 1915(1915-10-15) Ружани, Слонімський повіт, Гродненська губернія, Російська імперія
Помер	30 червня 2012(2012-06-30) (96 років) Герцлія, Тель-Авівський округ, Ізраїль
Похований	Nation's Great Leaders Gravesd і Гора Герцля
Відомий як	політик, дипломат
Країна	Ізраїль
Alma mater	Варшавський університет
Політична партія	«Лікуд»
У шлюбі з	Shulamit Shamird
Діти	Yair Shamird
Нагороди	почесний громадянин Єрусалимаd
Висловлювання у Вікіцитатах
Медіафайли у Вікісховищі

Іцхак Шамір (івр. יצחק שמיר‎, прізвище при народженні Єзерницький (15 жовтня 1915, Ружани Гродненської губернії — 30 червня 2012, Ізраїль) — ізраїльський політик, восьмий і десятий прем'єр-міністр Ізраїлю, був головою Кнесету і міністром внутрішніх справ. До 1948 року був одним з керівників підпільної терористичної організації Лехі. Працював на високих посадах в «Моссад».

Іцхак народився в Ружанах (зараз в Пружанському районі Берестейської області, Білорусь) 15 жовтня 1915. Навчався в гімназії в місті Білосток. В 1934 почав вивчати юриспруденцію в Варшавському університеті, але не закінчив навчання, тому що був членом руху Бейтар і сіоністом в 1935 емігрував до Ізраїлю. В Ізраїлі він навчався в Єврейському університеті в Єрусалимі, але в 1937 приєднався до Іргуну (Ецель), активно беручи участь у його діяльності. Його сім'я залишилася в Польщі, і була знищена в Голокості.

В 1940 організація «Лехі» відкололися від «Іргуну» через те, що ватажок Іргуну, Давид Разіель наказав призупинити боротьбу з англійцями на час Другої світової війни. Шамір вибрав шлях Авраама Штерна і перейшов до «Лехі».

У грудні 1941 Іцхак Шамір був заарештований і перебував в ув'язненні біля кібуцу Мізрах, коли 12 лютого 1942 англійцями був убитий голова Лехі Авраам Штерн. У вересні 1942 Шамір втік з в'язниці.

Після повернення з в'язниці, він приєднався до керівництва «Лехі», яке після смерті Штерна було колективним, так як не знайшлося людини гідної замінити Авраама Штерна. Після вбивства (можливо, за наказом Шаміра^[1]) Еліяху Гілада, відомого своїми екстремістськими поглядами, керівництво Лехі складалося з Іцхака Шаміра, Ісраеля Ельдада та Натана Елін-Мора.

Іцхак Шамір був ініціатором таких операцій «Лехі» в 1944, як спроба вбивства британського правителя Палестини Гарольда Макмайкла і вбивство лорда Волтера Гіннесса. Навіть будучи прем'єр-міністром Ізраїлю, він продовжував значитися в британських списках терористів.

Влітку 1946 Шамір був заарештований, і цього разу був відправлений в Еритрею, звідти через 5 місяців втік в Париж, де отримав політичний притулок.^[2]

20 травня 1948 повернувся в Ізраїль.

Після заснування держави Шамір займався приватним бізнесом (прокладка доріг, завод з переробки гуми).

В 1955 був запрошений в ізраїльську розвідку «Моссад» її тодішнім директором Іссером Харелем, і досяг там посади начальника європейського відділу. В 1965 Шамір залишив «Моссад» і повернувся в приватний бізнес. В 1969 приєднався до партії Херут, попередниці сучасного Лікуду. В 1974 був обраний в Кнесет як представник Лікуду. В 1975 став лідером партії.

У восьмому Кнесеті був членом міністерства закордонних справ і міністерства оборони. Після так званого «Перевороту» коли партія Авода вперше в історії Ізраїлю поступилася правом сформувати уряд в 1977 році, став головою Кнесету.

В 1979, після того, як Моше Даян залишив місце міністра закордонних справ, цей пост протягом п'яти місяців займав Менахем Бегін, і 10 березня 1980 передав його Шаміру.

28 серпня 1983 Менахем Бегін повідомив, що більше не може бути прем'єр-міністром Ізраїлю. Після відходу Бегіна, Шамір став головою Лікуду, і 11 жовтня 1983 став прем'єр-міністром Ізраїлю.

Іцхак Шамір отримав країну в важкому стані: Цахал загруз глибоко в Лівані, фінансове становище було в жалюгідному стані, суспільство було розколоте на правих і лівих. Через розкол в суспільстві під час антивоєнної демонстрації був убитий активіст руху «Шалом ахшав» Еміль Грінцвейг.

Перша дія Шаміра як прем'єр-міністра було зниження вартості шекеля на 23 %. Торгівля на біржі була призупинена на десять днів, вартість акцій упала, уряду довелося скуповувати акції банків, інфляція підскочила до 21,1 % до жовтня 1983.

В Лівані 4 листопада 1984 смертник підірвав себе, забравши життя 60 осіб, з яких 28 солдатів Цахалу. Опір ізраїльським військам в Лівані зростала, Ізраїль втрачав солдатів майже щодня. Ізраїль погодився обміняти шістьох солдатів на 4700 арабських повстанців.

6 грудня 1983 стався вибух в автобусі в Єрусалимі. У квітні 1984 стався крупний скандал, пов'язаний з вбивством співробітниками «Шабак» затриманих палестинських терористів. Після того, як цей факт став надбанням преси, «Шабак» безуспішно намагався перешкодити розслідуванню, яке почав Шамір.

На тлі всього, що відбувається в країні здавалося малоймовірним, що Шамір залишиться прем'єр-міністром. Попри це, він заробив 59 % голосів у внутрішніх виборах в Лікуді, проти 41 % добре відомого, але не надто популярного Аріеля Шарона.

Кількість місць в Кнесеті, займаних Лікудом, скоротилася з 48 до 41. Шаміру не вдалося створити уряд, президент країни Хаїм Херцог запропонував створити уряд лідерові Аводи Шимону Пересу. Після невдачі Переса президент особисто зібрав уряд національної єдності який очолював перші два роки Шимон Перес, а другі два роки Іцхак Шамір; така програма отримала назву «Ротація».

Перед новим урядом були два основні завдання: зниження інфляції і вихід Цахалу з Лівана. Програма стабілізації економіки в 1985 значно зменшила інфляцію. Програма Іцхака Рабіна, міністра оборони, щодо виходу Цахалу з Лівану не подобалася Шаміру, але тим не менше вона була схвалена більшістю. Була виконана в 1985.

В 1985, після обміну 1150 терористів на трьох ізраїльських солдатів, Шамір сказав, що «неприпустимо щоб вбивці терористи були відпущені, а євреї, що борються проти них, сиділи б у в'язниці» і запропонував видати спецуказ за амністією членів угруповання «Хамахтерет Хаєхудіт». Пропозиція була відкинута Кнесетом в 1987, але терміни ув'язнення євреям були значно зменшені.

З початком правління Шаміра він продовжив розслідування проти Ехуда Ятома, було виявлено, що Шабак намагався приховати докази проти нього. Зрештою президент Хаїм Херцог надав помилування замішаних у цій справі членів Шабака, для того щоб не видавати їх внутрішні секрети, які були важливі для безпеки країни.

25 листопада 1987 року, арабський терорист зайшов в базу Цахал недалеко від Кирьят-Шмона і вбив шістьох солдатів. Через декілька днів почалася так звана «Перша інтифада». Іцхак Шамір і Іцхак Рабін вирішили діяти «твердою рукою» проти арабських терористів. Світове телебачення показувало кадри, де ізраїльські солдати проводять масові арешти, стріляють в бік дітей, що жбурляли каміння, руйнують будинки. Це викликало хвилю антиізраїльських мітингів по всьому світу. Вбивство Абу Джихаду, який вважався провідником Інтифади в Тунісі 16 квітня 1988, не призвело до зменшення заворушень. Цахалу не вдалось придушити Інтифаду.

1 листопада 1988 були вибори в дванадцятий Кнесет. Після виборів, Лікуд, релігійні партії та інші праві отримали 65 мандатів. Попри це Шамір зустрів труднощі через вимоги релігійних партій. В результаті уряд національної єдності було створено повторно, Шимон Перес отримав посаду міністра фінансів, а Рабин зберіг за собою пост міністра оборони. Шамір був головою радикально розрізненого уряду. Незаконні зв'язку Езер Вейцмана з організацією ООП (Організація зі звільнення Палестини) привели до остаточного розвалу уряду. Після цього Шамір зібрав новий праворелігійний уряд, Авода пішла в опозицію.

У ніч з 16 на 17 січня 1991 США в коаліції з арабськими країнами (Саудівська Аравія, Єгипет та Сирія) почали наземні бойові дії проти Іраку. Президент Іраку Саддам Хусейн зробив спробу втягнути Ізраїль у війну і тим самим позбавити США підтримки арабських держав, частина яких заздалегідь оголосили, що не братимуть участь у військовій кампанії на одній стороні з Ізраїлем. 39 іракських ракет впали на територію Ізраїлю, але Шамір не піддався на провокацію.

Після ослаблення Іраку політична карта змінилася. У той час Ізраїль отримав велику хвилю репатріантів з Радянського Союзу і потребував фінансового кредиту. 12 вересня 1991 президент США Джордж Буш заявив, що американські гарантії, які робили кредит можливим Ізраїль отримає лише за умови, що Ізраїль буде брати участь в міжнародній конференції і припинить будівництво в єврейських поселеннях.

В 1991 кількість жертв терактів було рекордним з часів Війни за незалежність — 101 осіба. В результаті цього, а також в результаті згоди на участь в Мадридської конференції, проти якої виступали його прихильники, Шамір втратив підтримку виборців, і партія Авода на чолі з Іцхаком Рабином прийшла до влади. Через день після виборів Іцхак Шамір оголосив про свою відставку з посади лідера Лікуду і повернувся в Тель-Авів. В 1996 р. покинув Кнесет і вийшов на пенсію, однак продовжував зрідка давати інтерв'ю і проявляти політичну активність.

Пішовши з політики, Шамір тихо жив в Тель-Авіві, зрідка з'являвся на екранах з критикою прем'єр-міністрів, а потім оселився в будинку престарілих «Герцлія Цаіру» в однойменному мікрорайоні міста Герцлії. В 1994 написав і видав автобіографію.

Іцхак Шамір завжди жив скромно, надавав перевагу компанії старих товаришів з «Лехі».

Іцхак був одружений з Шуламіт Шамір, з якою прожив 67 років. Вона померла 29 липня 2011 року у віці 88 років. Є батьком двох дітей: Яїра (названого на честь Авраама Штерна) і Гільада.

• В. І. Головченко. Шамір Іцхак // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / ред. кол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004. — Т. 2 : М — Я. — 812 с. — ISBN 966-316-045-4.

• Іцхак Шамір на сайті кнесету [Архівовано 23 листопада 2005 у Wayback Machine.]
• Вони билися за Батьківщину(рос.)

п о р Прем'єр-міністри Ізраїлю Давид Бен-Ґуріон 1948—1954 Моше Шарет 1954—1955 Давид Бен-Ґуріон 1955—1963 Леві Ешколь 1963—1969 Голда Меїр 1969—1974 Іцхак Рабин 1974—1977 Менахем Беґін 1977—1983 Іцхак Шамір 1983—1984 Шимон Перес 1984—1986 Іцхак Шамір 1986—1992 Іцхак Рабин 1992—1995 Шимон Перес 1995—1996 Беньямін Нетаньягу 1996—1999 Егуд Барак 1999—2001 Арієль Шарон 2001—2006 Егуд Ольмерт 2006—2009 Беньямін Нетаньягу 2009—2021 Нафталі Бенет 2021—2022 Яїр Лапід 2022 Беньямін Нетаньягу з 2022

п о р Міністри фінансів Ізраїлю Еліезер Каплан 1948—1952 Леві Ешколь 1952—1963 Пінхас Сапір 1963—1968 Зеєв Шерф 1968—1969 Пінхас Сапір 1969—1974 Егошуа Рабінович 1974—1977 Симха Ерліх 1977—1979 Іґаль Гурвіц 1979—1981 Йорам Арідор 1981—1983 Іґаль Коен-Орґад 1983—1984 Іцхак Модаї 1984—1986 Моше Нісім 1986—1988 Шимон Перес 1988—1990 Іцхак Шамір 1990 Іцхак Модаї 1990—1992 Авраам Шохат 1992—1996 Дан Мерідор 1996—1997 Беньямін Нетаньягу 1997 Яков Неєман 1997—1998 Беньямін Нетаньягу 1998—1999 Меїр Шитріт 1999 Авраам Шохат 1999—2001 Сільван Шалом 2001—2003 Беньямін Нетаньягу 2003—2005 Егуд Ольмерт 2005—2006 Авраам Гіршзон 2006—2007 Егуд Ольмерт 2007 Роні Бар-Он 2007—2009 Юваль Штайніц 2009—2013 Яір Лапід 2013—2014 Беньямін Нетаньягу 2014—2015 Моше Кахлон 2015—2020 Ісраель Кац 2020—2021 Авігдор Ліберман 2021-2022 Бецалель Смотрич 2022-

п о р Міністри оборони Ізраїлю Давид Бен-Ґуріон 1948 — 1954 Пінхас Лавон 1954 — 1955 Давид Бен-Ґуріон 1955 — 1963 Леві Ешколь 1963 — 1967 Моше Даян 1967 — 1974 Шимон Перес 1974 — 1977 Езер Вейцман 1977 — 1980 Менахем Беґін 1980 — 1981 Аріель Шарон 1981 — 1983 Аренс Моше 1983 — 1984 Іцхак Рабин 1984 — 1990 Іцхак Шамір 1990 Аренс Моше 1990 — 1992 Іцхак Рабин 1992 — 1995 Шимон Перес 1995 — 1996 Іцхак Мордехай 1996 — 1999 Аренс Моше 1999 Егуд Барак 1999 — 2001 Біньямін Бен-Еліезер 2001 — 2002 Шауль Мофаз 2002 — 2006 Амір Перец 2006 — 2007 Егуд Барак 2007 — 2013 Моше Яалон 2013 — 2016 Авігдор Ліберман 2016 — 2018 Беньямін Нетаньягу 2018 — 2019 Нафталі Бенет 2019 — 2020 Бені Ґанц 2020 — 2022 Йоав Ґалант з 2022

п о р Міністри охорони здоров'я Ізраїлю Хаїм Моше Шапіра 1948—1951 Йосеф Бурґ 1951—1952 Йосеф Сапір 1952—1953 Йосеф Серлін 1953—1955 Дов Їосеф 1955 Ісраель Барзілай 1955—1961 Хаїм Моше Шапіра 1961—1966 Ісраель Барзілай 1966—1969 Хаїм Ґваті 1969—1970 Віктор Шем-Тов 1970—1977 Еліезер Шостак 1977—1984 Мордехай Гур 1984—1986 Шошана Арбелі 1986—1988 Яков Цур 1988—1990 Іцхак Шамір 1990 Егуд Ольмерт 1990—1992 Хаїм Рамон 1992—1994 Іцхак Рабин 1994 Ефраїм Сне 1994—1996 Цахі Ганеґбі 1996 Єгошуа Маца 1996—1999 Шломо Бенізрі 1999—2000 Роні Міло 2000—2001 Нісім Даган 2001—2002 Арієль Шарон 2002 Нісім Даган 2002—2003 Дані Наве 2003—2006 Яков Едрі 2006 Яков Бен-Ізрі 2006—2009 Беньямін Нетаньягу 2009—2013 Яель Ґерман 2013—2014 Яков Ліцман 2015—2017 Беньямін Нетаньягу 2017—2019 Яков Ліцман 2019—2020 Йоель Едельштейн 2020—2021 Ніцан Горовіц 2021—2022 Ар'є Дері 2022—2023 Моше Арбель 2023 Уріель Бусо з 12.10.2023

п о р Міністри закордонних справ Ізраїлю Моше Шарет 1948 — 1956 Голда Меїр 1956 — 1966 Абба Евен 1966 — 1974 Ігаль Алон 1974 — 1977 Моше Даян 1977 — 1979 Іцхак Шамір 1980 — 1986 Шимон Перес 1986 — 1988 Аренс Моше 1988 — 1990 Давід Леві 1990 — 1992 Шимон Перес 1992 — 1995 Егуд Барак 1995 — 1996 Давід Леві 1996 — 1998 Аріель Шарон 1998 — 1999 Давід Леві 1999 — 2000 Шломо Бен-Амі 2000 — 2001 Шимон Перес 2001 — 2002 Беньямін Нетаньягу 2002 — 2003 Сільван Шалом 2003 — 2006 Ципі Лівні 2006 — 2009 Авігдор Ліберман 2009 — 2012 Беньямін Нетаньягу в.о. 2012 — 2013 Авігдор Ліберман 2013 — 2015 Беньямін Нетаньягу 2015 — 2019 Ісраель Кац 2019 — 2020 Ґабі Ашкеназі 2020 — 2021 Яір Лапід 2021 — 2022 Елі Коен 2022 — 2024 Ісраель Кац з 2024

п о р Міністри внутрішніх справ Ізраїлю Ісаак Грюнбаум 1948-1949 Хаїм Моше Шапіра 1949-1952 Ісраель Роках 1952-1955 Хаїм Моше Шапіра 1955 Ісраель Бар-Єгуда 1955-1959 Хаїм Моше Шапіра 1959-1970 Голда Меїр 1970 Йосеф Бурґ 1970-1974 Шломо Гілєль 1974 Йосеф Бурґ 1974-1976 Шломо Гілєль 1976-1977 Йосеф Бурґ 1977-1984 Шимон Перес 1984 Іцхак Перец 1984-1987 Іцхак Шамір 1987-1988 Ар'є Дері 1988-1993 Іцхак Рабин 1993 Ар'є Дері 1993 Іцхак Рабин 1993-1995 Узі Барам 1995 Давід Лібаї 1995 Егуд Барак 1995 Хаїм Рамон 1995-1996 Еліягу Суіса 1996-1999 Натан Щаранський 1999-2000 Хаїм Рамон 2000-2001 Елі Ішай 2001-2002 Арієль Шарон 2002 Елі Ішай 2002-2003 Авраам Пораз 2003-2004 Офір Пінес-Паз 2004-2005 Аріель Шарон 2005-2006 Роні Бар-Он 2006-2007 Меїр Шитріт 2007-2009 Елі Ішай 2009-2013 Ґідеон Саар 2013-2014 Ґілад Ердан 2014-2015 Сільван Шалом 2015 Беньямін Нетаньягу 2015-2016 Ар'є Дері 2016-2021 Аєлет Шакед 2021-2022 Ар'є Дері 2022-2023 Моше Арбель з 2023

Аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво Вікісховище · C-SPAN Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво ČSFD · Discogs · Internet Movie Database · The Trading Card Database Генеалогія та некрополістика Find a Grave Література та бібліографія Бібліотека Александера Тернбулла Тематичні сайти SNAC · Дипломатичні документи Швейцарії · Quora Словники та енциклопедії Велика данська енциклопедія · Велика каталанська енциклопедія · Велика норвезька енциклопедія · Універсальна литовська енциклопедія · Хорватська енциклопедія · Шведська національна енциклопедія · Электронная еврейская энциклопедия · Brockhaus Enzyklopädie · De Agostini · Encyclopédie Larousse · Encyclopedia Treccani · Encyclopædia Britannica · Encyclopædia Universalis · Internetowa encyklopedia PWN · Lur Hiztegi Entziklopedikoan · Prabook · Treccanis Dizionario di Storia · Treccanis Enciclopedia Italiana Довідкові видання Deutsche Biographie · Google Arts & Culture · Munzinger IBA · NNDB · OpenSanctions · SNAC Нормативний контроль BIBSYS: 90637825 · BNB: ShamirItzhak1915-2012 · BNCHL: 000292020 · BNE: XX5398319 · BNF: 13576968f · CiNii: DA08873296 · EGAXA: Balis769481673 · FAST: 1799791 · Freebase: /m/016hj7 · GND: 119081687 · GTAA: 153128 · ISNI: 0000000121412432 · J9U: 987007292289105171 · LCCN: n88622399 · LNB: 000290339 · MAK: 9810563802305606 · NCF: ncf11233313 · NKC: xx0175970 · NLA: 1186221 · NLI: 000564164 · NTA: 105036358 · NUKAT: n2010160429, n2015142440 · PTBNP: 1050972 · RILM: 372208 · SUDOC: 05347922X · VIAF: 79410188