Карака

Кара́ка (ісп. carraca) — велике торговельне або військове вітрильне трищоглове судно XVI—XVII століть. Водотоннажність до 2 тисяч (частіше 800—850) тонн. Озброєння 30-40 гармат. Судно могло вмістити до 1200 чоловік. Караки вперше з'явилися в XIV столітті в Португалії і призначалися для океанських плавань в Атлантичному океані. Пізніше поширилися в Іспанії, Венеції, а потім в Англії, Франції і Туреччині^[1].

Приблизно 1500 р. на караці «Шарент» французький кораблебудівник Дешарж вперше застосував гарматні порти^[2].

У 1519—1521 рр. карака «Вікторія» з експедиції Магеллана вперше здійснила навколосвітнє плавання.

Назва

Походження слова carraca неясне, припускається зв'язок з араб. قَرَاقِير‎‎, каракір («торговий корабель»), теж невідомої етимології (можливо, від лат. carricare, «вантажити візок» чи грец. καρκαρίς, «вантажити дерево, ліс») або з араб. القُرْقُورُ‎‎, аль-куркур, що зводиться до дав.-гр. κέρκουρος (яке приблизно означало «ліхтер», буквально «зрізаний хвіст» — очевидно, через плоску корму). Згадки цього слова в давньогрецькій літературі зустрічаються в двох тісно пов'язаних між собою корпусах: перший описує торгові судна в районі Кіпру й Корфу, другий, так званий Оксіринхський корпус, очевидно, описує нільські баржі доби птолемеївського Єгипту. Грецьке слово, виходячи з обох його значень, може сходити через фінікійське посередництво до аккадського калакку, яким називали різновид річкової баржі; воно, можливо, має шумерське походження. Того ж кореня і арабське і турецьке kelek («пліт, річковий човен»)^[3]. У Португалії караки зазвичай називали «нау» (порт. nau).

Історія

На добу пізнього Середньовіччя для плавань вздовж європейського узбережжя широко використовувався ког — корабель зі стерном на ахтерштевні і прямим вітрильним озброєнням. З врахуванням умов мореплавання на Середземному морі там були поширені двощоглові судна типу галер, у тому числі каравели — з латинським озброєнням. Коли португальці XV столітті поступово розширили сферу своєї торгівлі далі на південь вздовж африканського атлантичного узбережжя, їм стали потрібні більш тривкі і досконалі судна для океанічних плавань. Караки розвинулися шляхом поступового з'єднання і модифікації рис кораблів Атлантики і Середземномор'я; вдосконалення вітрильного озброєння поліпшило морехідні характеристики при високих хвилях і сильних вітрах Атлантичного океану, а форма і розміри корпусу підвищили вантажність. За правління Жуана II було збудовано кілька особливо великих карак, але поширення вони отримали тільки у XVI столітті. Португальські караки були дуже великими для свого часу, їхня водотоннажність доходила до 1000 тонн^[4].

Кількість щогл на караці зазвичай три, на великих кораблях було чотири щогли. Можна зустріти згадки про п'ятищоглові караки^[1], але слід враховувати, що бушприт тоді теж вважали за щоглу^[2]. Типова трищоглова карака несла шість вітрил: блінд, фок, грот, латинську бізань і два марселі. Якщо щогл було чотири, то друга, мала бізань (бонавентур-щогла) також несла косе вітрило. У XVI столітті на фок- і грот-щоглі великих карак з'являються також і брамселі, а на бізані друге косе вітрило. На ілюстрації з сувою Ентоні^[en] (1546 рік) видно, що грот-щогла «Генрі Грейс а'Дью» має грот-стеньгу, чого не спостерігається на раніших зображеннях кораблів.

Караки XVI століття мали до 4 палуб^[1]. Відмінною рисою карак були розвинені високі надбудови на баку і юті — фор-кастель і ахтер-кастель відповідно. Такі конструкції в більш примітивному вигляді характерні для більш ранніх кораблів Європи, в тому числі для північноєвропейських когів. Багатоповерховий фор-кастель виступав вперед за форштевень, з нього виходив бушприт. Ззаду ахтер-кастеля виступав бізань-вистріл, на ноку якого кріпився ахтерштаг бізані. До розвитку корабельної артилерії на цих надбудовах, захищених щитами, розміщувалися озброєні воїни, лучники і арбалетники. Ще однією відмінною рисою карак була «цибулинна» форма корпусу — борти були закруглені і загиналися досередини. Крім конструктивних міркувань, така форма борту ускладнювала абордаж, що до розвитку корабельної артилерії, в епоху розквіту карак, був основною формою морського бою. Ще однією відмінною рисою карак у конструкції корпусу були потужні фендерси (кранці) — вертикальні ребра жорсткості на зовнішній стороні корпусу.

Для карак характерна наявність великих марсових кошиків на щоглах, в яких, окрім впередглядача під час походів, під час бою розміщувалися стрільці з луків і арбалетів та пращники.

Керування стерном здійснювалося на малих суднах безпосередньо румпелем, а на великих застосовувався колдершток (штурвали з'явилися лише напочатку XVIII ст.)^[1].

Маючи найбільші серед суден того часу розміри, міцний корпус із закругленими бортами і численний добре озброєний екіпаж, караки були найпотужнішими кораблями свого часу, і навіть самотня карака була дуже складною здобиччю для піратів або іншого противника.

У середині XVI століття з карак розвинулися перші галеони. Збудовані за схемою галеона кораблі прийшли на зміну каракам, хоча ті ще використовувалися до середини XVII століття завдяки більшій місткості.

Відомі караки

«Ґрейс-Дью» — англійська карака, збудована 1418 році для Столітньої війни, найбільша для свого часу
«Петро Данцизький» — ганзейська карака XV століття
«Санта-Марія» — флагманський корабель першої експедиції Христофора Колумба (1492)
«Святий Гавриїл» — флагманський корабель Васко да Гами, збудований в 1497 р.
«Квітка моря» — корабель Естебана де Гами (1502)
«Мері Роуз» — англійська карака XVI століття, збудована в 1511 р.
«Генрі Грейс а'Дью» — англійська карака XVI століття, збудована в 1514 р., найбільша для свого часу
«Тринідад^[es]» — флагманський корабель Магеллана (1519)
«Вікторія» — карака експедиції Магеллана (1519)

Галерея

Карака Victoria Ф. Магеллана
Сучасна копія магелланової караки Victoria.
Santa Maria і Pinta показані як караки; Niña (ліворуч) — як каравела.
Вітрильне оснащення караки (варіант)
Карака "Генрі Грейс а'Дью" (1514)
Португальська карака в Нагасакі (1614)

Див. також

Примітки

↑ ^а ^б ^в ^г Морской энциклопедический словарь. — СПб.: Судостроение, 1993. — ISBN 5-7355-0281-6.
↑ ^а ^б Штенцель А. История войн на море. Москва. Изографус, ЭКСМО-Пресс. 2002. Архів оригіналу за 5 вересня 2019. Процитовано 14 травня 2020.
↑ Gong, Y (1990). kalakku: Überlegungen zur Mannigfaltigkeit der Darstellungsweisen desselben Begriffs in der Keilschrift anhand des Beispiels kalakku. Journal of Ancient Civilizations. 5: 9—24. ISSN 1004-9371. (нім.)
↑ Braudel, F (1979). The Structures of Everyday Life. с. 423. ISBN 0060148454.