Слов'яни

Слов'яни
Карта світу країн з:
   Більшість слов'янських національностей (більше 50%)
   Слов'янські меншини (10–50%)
Кількість прибл. 350 млн
Ареал Білорусь Білорусь
Болгарія Болгарія
Боснія і Герцеговина Боснія і Герцеговина
Естонія Естонія
Казахстан Казахстан
Канада Канада
Латвія Латвія
Литва Литва
Молдова Молдова
Польща Польща
Північна Македонія Північна Македонія
Сербія Сербія
Словаччина Словаччина
Словенія Словенія
Україна Україна
Хорватія Хорватія
Чехія Чехія
Чорногорія Чорногорія
Раса європеоїдна
Близькі до: Балтів
Мова Слов'янські мови
Релігія Більшість:
Східне православ'я
Католицизм
Меншість:
Протестантизм
Іслам
Слов'янське неоязичництво
Духовне християнство
Нерелігійні
Частина серії статей на тему:
Індоєвропейці
Міграції індоєвропейців
Категорія Категорія • Лінгвістика • Портал
Країни, де слов'янські мови є державними. Світло-зелений — західні, темно-зелений — східні, чорний — південні слов'янські мови
Східнослов'янські племена (700—850 роки)

Слов'я́ни (прасл. *slověne, староцерк.-слов. словѣне, болг. славя́ни, рос. і русин. славя́не, словен. slováni, slovéni, біл. славя́не, słavianie, серб. і мак. словени, sloveni, хорв. і босн. slaveni, пол. słowianie, чеськ. slované, словац. slovania, каш. słowiónie, в.-луж. słowjenjo, н.-луж. і сіл. słowjany) — найбільша[1] в Європі етномовна група людей, які розмовляють різними слов'янськими мовами більшої балто-слов'янської мовної гілки індоєвропейських мов.[2] Нині слов'яни розселені від Центрально-Східної Європи до Далекого Сходу[2]. Традиційно на підставі географічного критерію слов'ян поділяють на західних (поляки, чехи, словаки, лужицькі серби, сілезці, кашуби), східних (українці, білоруси, русини), південних (болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, боснійці, чорногорці, горанці)[2].

Останнім часом слов'янські мови поділяють на центральну та периферійну групи. До центральної зараховують лужицьку, чеську, словацьку та українську мови, малопольський діалект польської мови, південнобілоруські діалекти; до периферійної — решту мов та діалектів[2].

Більшість слов'ян традиційно є християнами. Східне православне християнство, вперше запроваджене місіонерами з Візантійської імперії, сповідує більшість слов'ян. До православних слов'ян належать білоруси, болгари, македонці, чорногорці, серби, українці і вони визначені східними православними звичаями та кирилицею (білоруси, чорногорці та серби також використовують парелельно латинську абетку на рівних умовах).

Другим за поширеністю у слов'ян типом християнства є католицизм, запроваджений латиномовними місіонерами із Західної Європи. Слов'яни-католики включають хорватів, чехів, кашубів, поляків, сілезійців, словаків, словенців та лужицьких сербів і визначаються їхнім латинським впливом, спадщиною та зв'язком із Західною Європою. Мільйони слов'ян також належать до греко-католицьких церков — тобто історично православних громад, які нині перебувають у видимій єдності зі Святим престолом та Латинською церквою, утворюючи разом Католицьку церкву, але зберігають візантійські звичаї, такі як русини (в Україні вважаються етнографічною групою українців), а також значні меншини українців та білорусів. Існують також значні протестантські, зокрема лютеранські, меншини, особливо серед західних слов'ян, наприклад, історичні богемські (чеські) гусити.

Деякі слов'янські етнічні групи традиційно дотримуються ісламу. Слов'янські етнічні групи з більшістю мусульман включають босніїв, помаків (болгар-мусульман), горанців, торбешів (македонських мусульман) та етнічних мусульман. Серед етнічних сербів, чорногорців, хорватів, словенців[3] та самовизначених югославів є також мусульманські меншини, а також зростаюча спільнота новонавернених серед етнічних росіян[4]

Сучасні слов'янські нації та етнічні групи значно різноманітні як генетично, так і культурно, і відносини між ними — навіть у межах окремих груп — коливаються від «етнічної солідарности до взаємних почуттів ворожости».

Карта Європи 814 року, що показує розподіл слов'янських племен і Перше Болгарське царство по відношенню до Каролінгської імперії та Візантійської імперії.
Поширення венедських (слов'янських), сарматських (іранських) та германських племен на кордоні Римської імперії в 125 р. н. Візантійські джерела описують венетів як предків склавенів (слов'ян).

Етимологія

Термін «слов'яни» загальноприйнятої етимології не має.[5][6] Найбільш переконливе виведення від якогось гідроніма[5]. Існують кілька версій походження етноніму «слов'яни»:

  • Назва має топонімічне походження; можливо, це назва одного зі слов'янських племен, що згодом поширилась на всі народи (нижче наведено конкретні племінні етноніми на слов-). Конкретний топонім надійно ототожнити не вдається, ймовірно, це назва річки; порівняйте Славутич (Дніпро), Случ, сюди ж польські назви річок Sława, Sławica, сербське Славница. Ці гідроніми походять із індоєвропейського кореня зі значенням «обмивати», «очищати»[5][7]. Вказувалось на литовське село Šlavė́nai на річці Šlavė̃ як на точну етимологічну паралель назви «словѣне», що утворилась у такому разі від гідроніма[8].
  • Часто етимологію самоназви пов'язують зі словом «слово». У такий спосіб «слов'яни» — люди, що говорять «словами» (тобто по-нашому). Порівняно із цим назва неслов'янського люду (тобто іншомовних племен) — нѣмьци, тобто «німі». Аналогічного походження самоназва албанців — shqiptarët («ті, що зрозуміло говорять»). Цю етимологію відкидали багато вчених через те, що етноніми на «-ѣне», «-яні» пов'язані практично завжди з топонімами, а не з абстрактними поняттями[7]. Зі славістів XX століття її обстоював Р. О. Якобсон[8].
  • Етимологія самоназви йде до індоєвропейського кореня *kleu-, основне значення якого «чути» і часто трапляється в різних уживаннях у значенні «слава» й «популярність». У такий спосіб слов'яни — це «відомі люди», тобто люди, про яких чутно, про яких йде поголос, про яких йде слава[9]. Ця точка зору, популярна в XIX столітті, нині фактично не має прихильників; спільнослов'янським є саме оголосовування з -о-, у той час як оголосовування з -а- є наслідком вторинного зближення зі словом слава з XVI—XVII століття.[7]; крім того, правильне й попереднє заперечення щодо сполучуваності суфікса.
  • Назва пов'язана зі slaṷos — народ, порівн. грецьке λᾱός; прихильниками такого погляду були Й. Ю. Міккола[7] та С. Б. Бернштейн[8].
  • У Візантії слов'яни використовувалися як раби, а у випадку потреби — як воїни.[10] У грецькій (середньогрецьке σκλάβος — раб, звідси пізньолатинське sclavus, німецьке Sklave, арабське «сакаліба», зворотна калька з латини — склавіни тощо)[11][12].

Німецький історик К. Герке, вважає однозначно доведеним, що слов'яни — давніша самоназва, ніж етнонім склавіни («раби») так що найімовірніша етимологія цього терміна перегукується зі «словом», тобто слов'яни називали себе так, протиставляючи політичні цілі[13].

Населення

Нація Держави К-сть
Росіяни Росія Росія 130 000 000[14][15]
Українці Україна Україна 46 700 000–51 800 000[16]
Поляки Польща Польща ~50 000 000 (57 393 000)[17]
Серби Сербія Сербія 12 100 000[18]–12 500 000[19]
Чехи Чехія Чехія 12 000 000[20][відсутнє в джерелі]
Болгари Болгарія Болгарія 10 000 000[21][22]
Білоруси Білорусь Білорусь 10 000 000[23]
Хорвати Хорватія Хорватія 8 000 000[24][25][26][сторінка?]
Словаки Словаччина Словаччина 6 940 000[27]
Босняки Боснія і Герцеговина Боснія і Герцеговина 2 800 000–4 600 000
Словенці Словенія Словенія 2 500 000[28]
Македонці Північна Македонія Північна Македонія 2 200 000[29]
Чорногорці Чорногорія Чорногорія 500 000

Зародження і розселення

Докладніше: Прабатьківщина слов'ян

Приблизно 3500 років до нашої ери люди, які замешкували понтійські степи, уперше у світі приручили коня й за тисячу років принесли індоєвропейські мови до Центральної Европи. Деякі науковці, поєднуючи дані археології, лінгвістики та генетики, доводять, що степи між Волгою та Доном стали прабатьківщиною індоєвропейських мов та племен з виділенням балто-слов'янської групи племен на рубежі IV та III тисячоліть до нашої ери та поділом цієї групи на балтів та слов'ян у середині ІІ тисячоліття до нашої ери. Цей поділ стався в лісах на півночі України та на просторах сучасної Білорусі та Польщі, тоді як причорноморські степи на той період контролювали носії іранських мов.[30]

Зображення раннього слов'янина як уособлення «Склавінії», з Євангелія Оттона, 990 рік нашої ери

Історики звертають увагу як чи не на найважливішу ознаку етносу на самосвідомість, що фіксується насамперед у самоназві. Самоназва «слов'яни» (у видозміненій відповідно до фонетичних норм грецької мови формі «склавини») вперше згадується Прокопієм Кесарійським (середина 6 століття) в оповіді про події 512 року. Оскільки в історичних джерелах 6 століття слов'яни виступають як достатньо консолідована спільнота зі значним військовим потенціалом, припускають, що вона склалася напередодні появи слов'ян на північних кордонах Візантії впродовж 5 століття, але навряд чи помітно раніше, адже слов'яни не згадуються жодним синхронним джерелом серед народів, які брали участь у бурхливих подіях гунського часу (кінець 4 — 1-ша половина 5 століття) у Східній та Центральній Європі[31].

Поруч із власне слов'янами («склавинами») в джерелах також фігурують анти, які, згідно з авторами 6 століття, за мовою, віруваннями та побутовою культурою не відрізнялися від склавинів і походили з ними «від одного кореня». У склавинах та антах дослідники вбачають потестарні об'єднання, так звані союзи племен. Термін «анти», на відміну від «слов'яни»/«склавини», не є самоназвою, він має іраномовне походження. Неслов'янською є також і назва «венети»/«венеди». Нею, зокрема, у Йордана позначені спільні предки склавинів та антів, з якими в 4 столітті воював вождь готів Германаріх. Втім дехто із сучасних дослідників доволі скептично ставиться до прямого ототожнення із праслов'янами венедів, які згадуються в різних частинах центральних та східноєвропейських теренів у 1 столітті (Пліній Старший, Тацит)[31].

За сучасними уявленнями, територія етнокультурної кристалізації слов'ян визначається як смуга вздовж межі лісової та лісостепової зон між Віслою на заході та Дніпро-Донським міжріччям на сході. У межах цього регіону упродовж кінця 1 тисячоліття до н. е. — 1 тис. н. е. простежується низка генетично пов'язаних між собою археологічних культур, у носіях яких вбачають як власне ранньоісторичність слов'ян, так і їхніх безпосередніх попередників. Гіпотези щодо іншого розташування «прабатьківщини» слов'ян (вісло-одерська, карпато-дунайська) натепер становлять виключно історіографічний інтерес[31].

На думку історика Миколи Аркаса:

Про Слов'ян вперше згадують чужі письменники у І та II столітті.., але звуть їх венетами. Тільки через 500 років вперше бачимо наймення «словен», «славен», і то звуть так не всіх слов'ян, тільки західних. Саме наймення слов'ян пішло найскоріш од слово — то-б то се такі люде, що говорять зрозуміло по людськи, а не «німці», що говорити не вміють.[32]

Докиївські часи

Уявлення про держави та племена слов'ян

Докладніше: Антський союз

Більша частина майбутніх слов'янських земель в III—IX ст. входила частково до складу земель Римської імперії, а частково до складу різних державних утворень, які виникали і зникали на цих землях внаслідок союзу племен Великого Степу — скіфів, сарматів, болгар, гунів, обрів тощо. Першою відомою державою слов'ян вважають князівство Само що існувало в VII ст. на території сучасних Чехії і Нижньої Австрії.

Slavic distribution origin

Історія слов'янських земель в докиївські часи — це історія панування тимчасових союзів племен Великого Степу, які стали предками сучасних слов'янських, тюркських і угро-фінських народів Євразії, а також історія постійної взаємодії з племенами, які стали предками сучасних романо- і германомовних народів. Саме ця мішанина народів і культур заснована на місцевій стародавній, доісторичній культурній і світоглядній основі породила людей, які стали називати себе слов'янами.

Середньовічний вчений Мавро Орбіні, автор «Опису історії народу слов'янського», яка була видана 1609 року, зазначає: «На думку Іоанна Дубравія, слов'яни або словіни отримали своє ім'я від „слово“ (slouo), що у сарматів означало „слово“, оскільки всі сарматські народи, розсіяні по кругу земель, розмовляють однією мовою».

У середині 1 тисячоліття н. е. слов'янські племена ще не мали об'єднуючо-загальної назви «слов'яни». В кожному з регіонів Європи в зоні контактів з сусідами, їхні племена мали окремі власні імена. На Півночі фінські племена звали їх Venäja, на Заході — германські племена звали їх Венеди, Венети (суч. нім. Wenden), Візантійці звали східну групу слов'янських племен Анти, а південних подунайських слов'ян Склавини, звідси назва перейшла до арабів — Скаліба (sqãliba). Оскільки в ранньому Середньовіччі Візантія була країною з найрозвиненішою писемною культурою, візантійська (греко-латинська) назва Південних (Балканських) слов'янських племен згодом поширилась і на Східні та Західні слов'янські племена.

Автори середньовічних руських літописів вважали, що частина слов'ян після всесвітнього потопу розташовувалася поруч з Іллірією[33].

Історик XV ст. Ян Длугош стверджував про існування слов'янської країни «Склавінія», «Склавонія» (див. склавіни)[34]

Розселення слов'ян у 7—8 століттях

Слов'янський історик Мавро Орбіні на основі доступних йому джерел на межі 16-17 ст. у книзі «Слов'янське царство» свідчить:

«…Слов'янський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Персику; володів Азією та Африкою, бився з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською, і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян…Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний…Нарешті, підкорив державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим… Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів найкращими провінціями в Європі… І від цього славного народу у давні часи пішли найсильніші народи, а саме – словяни, вандали, бургундіони, готи, острогони, руси або раси, візі готи, гепіди, гетналани, верли або ферули, авари, скіри, гіри, меланхлени, бастарди, певкіни, даки, шведи, нормани, фени або фіни, укри або украни, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал… Всі були вони народ словянський…»

Ось що пише Орбіні про походи русів:

«.. брали вони (слов'яни) участь і в спустошливих походах в Європу та інші країни. При цьому, за свідченням Герберштейна, по імені провідників тих походів їх всіх назвали готами. Потім вчитили руси велике спустошення й Грецькій Імперії. При імператорі Леві Лакопені у Великому морі флотилія з 15000 парусних суден з незліченною, як пише Зонара, кількістю воїнів, осадило Константинополь. Те ж повторювалось і за імператора Констянтина Мономаха. На основі цього можна говорити про величність і могутність слов'янського народу, який зміг за короткий час створити такий великий флот, що до цього ніякому іншому народу не вдавалось. Але грецькі письменники, намагаючись звеличити діяння свого народу, пишуть, що руси повернулись додому майже з пустими руками. Єремія Руський в своїх літописах, напроти, свідчить про те, що руси перебили багатьох греків і повернулись додому з великою здобиччю..»

Таким чином, слов'яни, так само як і їхні предки, і нащадки, під різними назвами зі стародавніх часів становлять важливу складову населення Європи і Великого Євразійського Степу і зробили значний внесок у розвиток суспільства і господарства у цій частині світу.

Нестор Літописець про походження слов'ян писав так:

По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами [35]
.
"По раздрушеніи же столпа и по раздѣлении языкъ, прияша сынове Симовы въсточныя страны, а Хамовы же сынове полуденныя страны; Афетови же сынове западъ прияша и полунощьныя страны. Оть сихъ же 70 и дву языку бысть языкъ Словенескъ отъ племени же Афетова, нарицаемѣи Норци, иже суть Словенѣ."[36]

Сучасність

«Етноґрафічна карта славянщини», український переклад мапи Любора Нідерле 1912 року

Слов'яни населяють близько 20 % території Європи від Балтійського моря до Адріатичного і від Лаби до Волги. Згідно з географічним критерієм, поділяються на західну, східну і південну групи.

До західнослов'янської групи належать поляки, кашуби, лужичани, чехи, словаки (а також колишні носії нині мертвих мов — полаби й словінці). До східних слов'ян включають українців, білорусів та росіян. До південнослов'янських народів належать серби, хорвати, македонці, болгари, словенці.

Перші слов'янські літературні пам'ятки збереглися з XI ст.

Писемність на основі кирилиці та латинської графіки (раніше, частково — арабського письма та глаголиці).

Генетика

Незважаючи на мовну спорідненість, генетично слов'яни мають значні відмінності, що показує участь у їхній генезі різних етнічних спільнот. Дані в таблиці округлені до цілих чисел з урахуванням того, що через низьку статистику точність виміру частоти гаплогруп (пропорція в генофонді) перевищує відсоток. Наведені дані тільки для найбільш поширених в Європі гаплогруп. Об'єднані комірки відповідають даним по старих гаплогрупах (HG2=I1a+I1b). Частки гаплогруп в складі генів сучасних слов'ян такі:

Народи Кількість, людей R1a,
% 		R1b,
% 		I1a,
% 		I1b,
% 		N1c,
% 		E3b1,
% 		J2,
% 		Примітки
Українці[37] 50 46 2 5[38] 16 5[39] 8 6 Вибірка 585 осіб для I1b
Росіяни (північ) 380 37 5 6 6 35 0 1 Архангельська і Вологодська області
Росіяни (центр) 364 47 8 5 10 16 5 1 Тверська, Псковська і Смоленська області
Росіяни (південь) 484 55 5 4 16 10 2 4 Орловська, Курська, Воронезька, Білгородська області і Кубань
всі росіяни[40] 1207 47 7 5 12 20 4 3
Білоруси[41] 574 50 10[42] 3[38] 16 10 - 2 N3 =10% в середньому: від 8 % на півдні Білорусі до 19 % на півночі
Поляки[37] 55 56 16 7[38] 10 - 4 3 56 % на вибірці 55 осіб: очікуваний діапазон 43—68 %
Словаки[42] 70 47 17 17 3 10 4
Чехи[42] 53 38 19 19 0 8 6
Словенці[42] 70 37 21 12[38] 20[37] 0 7 3 37 % на вибірці 70 осіб: очікуваний діапазон 27—49 %
Хорвати[37] 108 34 16 6[38] 32 - 6 6 34 % на вибірці 108 осіб: очікуваний діапазон 26—44 %
Серби[37] 113 16 11 - 29 - 20 7 16 % на вибірці 113 осіб: очікуваний діапазон 10—24 %
Болгари[37][43] 34 15 17 - - - 21 11 15 % на вибірці 34 осіб: очікуваний діапазон 7—30 %

2008 року відбулися певні зміни в назвах гаплогруп[44]. Відповідність старих назв і нових (в дужках) такі: I1a (I1), I1b (I2), N3 (N1c), E3b1 (E1b1b1).

З огляду на географію домінування гаплогрупи мають такі умовні назви:

  1. E — східно-африканська;
  2. I — давньоєвропейська (поділяється на I1-скандинавську і I2-балканську);
  3. N — балто-фінська (або фіно-угорська);
  4. R1a — євразійська;
  5. R1b — західноєвропейська.

Аналіз секвенування 97 геномів з України виявив понад 13 мільйонів генетичних варіантів, близько чверті загального генетичного різноманіття, виявленого в Європі. Серед них майже 500 000 варіантів раніше не задокументовані і, ймовірно унікальні. На генетичній карті українські геноми розташовані між північними західноєвропейськими популяціями.

Principal Component Analysis of European populations from the Genome Ukraine Project

В структурі популяції видно три компоненти, що відрізняються частотою від сусідніх народів.

Structure plot of European populations from the Genome Ukraine Project

Існує подібність у генетичній струкрурі між українцями з України та іншими народами центральної та центрально східної Європи, а також з жителями Балкан (див. Principal Component Analysis of European populations from the Genome Ukraine Project). Проте ця подібність може бути наслідком недостатньої представленості зразків із оточуючих популяцій, які поки що не представлені достатньою кількістю повногеномних даних.[45]

Див. також

Примітки

  1. ↑ D. Kirk. Europe's Population in the Interwar Years
  2. ↑ а б в г Галушко К. Ю. Слов’яни (давні). Частина 1 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  3. ↑ Population by religion and ethnic affiliation, Slovenia, 2002 Census. Statistical Office of the Republic of Slovenia. Процитовано 1 червня 2018. 
  4. ↑ Living in Islam: Russian Muslims tell their stories. OpenDemocracy. Процитовано 17 жовтня 2021. 
  5. ↑ а б в Слов'яни // Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 2006. — Т. 5 : Р — Т. — С. 307. — ISBN 966-00-0785-X.
  6. ↑ * А. А. Щербаков. «Онъ» и «Азъ». История термина «славяне» (Исторические чтения) // Звезда (СПб.)[ru]. — 1993. — № 5. — С. 174—197. — ISSN 0321-1878 (рос.)
  7. ↑ а б в г М. Фасмер. Этимологический словарь русского языка
  8. ↑ а б в О. Н. Трубачев. Дополнение к словарю Фасмера
  9. ↑ The American Heritage® Dictionary of the English Language: Fourth Edition. 2000
  10. ↑ Галенко О. І. Рабство в Україні // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  11. ↑ Lexikon des Mittelalters. Artemis-Verlag: München-Zürich, 1980—2000. — Bd.7, S.2000-2003
  12. ↑ Der Grosse Brockhaus. Enzyklopädie. 16. Aufl. in 12 Bände — Bd. 10, S. 753—754
  13. ↑ Goehrke С. Friihzeit des Ostslaventums. Архів оригіналу за 16 травня 2011. Процитовано 22 листопада 2008. 
  14. ↑ Нас 150 миллионов -Русское зарубежье, российские соотечественники, русские за границей, русские за рубежом, соотечественники, русскоязычное население, русские общины, диаспора, эмиграция. Russkie.org. 20 лютого 2012. Процитовано 29 квітня 2013. 
  15. ↑ [1]
  16. ↑ Paul R. Magocsi (2010). A History of Ukraine: The Land and Its Peoples. University of Toronto Press. с. 10–. ISBN 978-1-4426-1021-7. 
  17. ↑ including 36,522,000 single ethnic identity, 871,000 multiple ethnic identity (especially 431,000 Polish and Silesian, 216,000 Polish and Kashubian and 224,000 Polish and another identity) in Poland (according to the census 2011) and estimated 20,000,000 out of Poland Świat Polonii, witryna Stowarzyszenia Wspólnota Polska: «Polacy za granicą» [Архівовано 24 жовтня 2013 у Wayback Machine.] (Polish people abroad as per summary by Świat Polonii, internet portal of the Polish Association Wspólnota Polska)
  18. ↑ Theodore E. Baird; Amanda Klekowski von Koppenfels (June 2011). The Serbian Diaspora and Youth: Cross-Border Ties and Opportunities for Development. University of Kent at Brussels. с. 5. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. 
  19. ↑ Serbs around the World by region. Serbian Unity Congress. 2013. Архів оригіналу за 5 December 2013. 
  20. ↑ Tab. 6.2 Obyvatelstvo podle národnosti podle krajů [Table. 6.2 Population by nationality, by region] (PDF). Czech Statistical Office (чес.). 2011. Архів оригіналу за 31 січня 2012. 
  21. ↑ Kolev, Yordan, Българите извън България 1878—1945, 2005, р. 18 Quote: "В началото на XXI в. общият брой на етническите българи в България и зад граница се изчислява на около 10 милиона души/In 2005 the number of Bulgarians is 10 million people
  22. ↑ The Report: Bulgaria 2008. Oxford Business Group. 2008. с. 8. ISBN 978-1-902339-92-4. Процитовано 26 березня 2016. 
  23. ↑ Karatnycky, Adrian (2001). Freedom in the World: The Annual Survey of Political Rights and Civil Liberties, 2000–2001. Piscataway, NJ: Transaction Publishers. с. 81. ISBN 978-0-7658-0884-4. Процитовано 7 червня 2015. 
  24. ↑ Daphne Winland (2004). Croatian Diaspora. У Melvin Ember; Carol R. Ember; Ian Skoggard. Encyclopedia of Diasporas: Immigrant and Refugee Cultures Around the World. Volume I: Overviews and Topics; Volume II: Diaspora Communities 2 (вид. illustrated). Springer Science+Business. с. 76. ISBN 978-0-306-48321-9. «It is estimated that 4.5 million Croatians live outside Croatia ...» 
  25. ↑ Hrvatski Svjetski Kongres. Архів оригіналу за 23 червня 2003. Процитовано 1 червня 2016. , Croatian World Congress, «4.5 million Croats and people of Croatian heritage live outside of the Republic of Croatia and Bosnia and Herzegovina»
  26. ↑ National Minorities in Inter-State Relations. 14 лютого 2011. Процитовано 29 квітня 2013. 
  27. ↑ including 4,353,000 in Slovakia (according to the census 2011), 147,000 single ethnic identity, 19,000 multiple ethnic identity (especially 18,000 Czech and Slovak and 1,000 Slovak and another identity) in Czech Republic (according to the census 2011), 53,000 in Serbia (according to the census 2011), 762,000 in the USA (according to the census 2010 [Архівовано 18 січня 2015 у Archive.is]), 2,000 single ethnic identity and 1,000 multiple ethnic identity Slovak and Polish in Poland (according to the census 2011), 21,000 single ethnic identity, 43,000 multiple ethnic identity in Canada (according to the census 2006 [Архівовано 2018-12-25 у Wayback Machine.])
  28. ↑ Zupančič, Jernej (August 2004). Ethnic Structure of Slovenia and Slovenes in Neighbouring Countries (PDF). Slovenia: a geographical overview. Association of the Geographic Societies of Slovenia. Процитовано 10 квітня 2008. 
  29. ↑ Nasevski, Boško; Angelova, Dora; Gerovska, Dragica (1995). Матица на Иселениците на Македонија [Matrix of Expatriates of Macedonia] (мак.). Skopje: Macedonian Expatriation Almanac '95. с. 52–53. 
  30. ↑ Плохій, Сергій (2021). Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності (пер. з англ. Романа Клочка. - Перероб. і доп. вид.). Харків: Книжковий клуб "Клуб сімейного дозвілля". с. 30. ISBN ISBN 978-617-12-8582-8. 
  31. ↑ а б в Синиця Є. В., Терпиловський Р. В. Слов’яни (давні). Частина 2 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  32. ↑ М. Аркас — Історія України-Русі.1908 (том 1)
  33. ↑ Диба Юрій. Словенська та Лехітська групи слов'ян у переліках народів ПВЛ
  34. ↑ стр. 490, 214, 219, 365—366, 367, 371, 377, 398, Щавелева Н. И. // Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша [Архівовано 2014-10-23 у Wayback Machine.]. (Книги I—VI): текст, перевод, комментарий — г. Москва: Памятники исторической мысли, 2004 г. — 493 с.: ил.; 22. — (Древнейшие источники по истории Восточной Европы / редкол.: акад. РАН В. Л. Янин (отв. ред. и др.). Часть текста парал. на рус. и лат. яз. — Библиогр.: с. 453—461, в тексте и в подстроч. прим. — Указатели: с. 463—494. — 800 экз. — ISBN 5-88451-135-3. (рос.) (лат.)
  35. ↑ ЛІТОПИС РУСЬКИЙ з богом починаєм. Отче, благослови.
  36. ↑ http://litopys.org.ua/ipatlet/ipat01.htm
  37. ↑ а б в г д е High-resolution phylogenetic analysis of Southeastern Europe…: MBE, 2005, Vol. 22(10):1964-1975
  38. ↑ а б в г д S. Rootsi et al., Phylogeography of Y-Chromosome Haplogroup I Reveals Distinct Domains of Prehistoric Gene Flow in Europe: Am. J. Hum. Genet. 2004 July; 75(1): 128—137
  39. ↑ Alexander Varzari, Population History of the Dniester-Carpathians: Evidence from Alu Insertion and Y-Chromosome Polymorphisms (2006)
  40. ↑ O. Balanovsky, S. Rootsi, A. Pshenichnov, T. Kivisild, M. Churnosov, I. Evseeva, E. Pocheshkhova, M. Boldyreva, N. Yankovsky, E. Balanovska, R. Villems Two Sources of the Russian Patrilineal Heritage in Their Eurasian Context: Am. J. Hum. Genet., Vol. 82, Is. 1, 236—250, 10 January 2008
  41. ↑ Кушнерович Е. И., Сивицкая Л. Н., Даниленко Н. Г., Кожух Г. К., Цыбовский И. С., Виллемс Р., Давыденко О. Г. Структура генетического поля Y-хромосомы белоруссов [Архівовано 17 березня 2008 у Wayback Machine.]: «Доклады Национальной академии наук Беларуси», 2007, т.51, № 5
  42. ↑ а б в г Rosser et al., Y-Chromosomal Diversity in Europe Is Clinal and Influenced Primarily by Geography, Rather than by Language, Am. J. of Hum. Gen., Vol. 67, Is. 6, December 2000, p. 1526—1543
  43. ↑ Y-Chromosome Diversity in Modern Bulgarians: New Clues about Their Ancestry, 2013.
  44. ↑ Y-DNA Haplogroup Tree
  45. ↑ Oleksyk, Taras K; Wolfsberger, Walter W; Weber, Alexandra M; Shchubelka, Khrystyna; Oleksyk, Olga; Levchuk, Olga; Patrus, Alla; Lazar, Nelya; Castro-Marquez, Stephanie O; Hasynets, Yaroslava; Boldyzhar, Patricia; Neymet, Mikhailo; Urbanovych, Alina; Stakhovska, Viktoriya; Malyar, Kateryna; Chervyakova, Svitlana; Podoroha, Olena; Kovalchuk, Natalia; Rodriguez-Flores, Juan L; Zhou, Weichen; Medley, Sarah; Battistuzzi, Fabia; Liu, Ryan; Hou, Yong; Chen, Siru; Yang, Huanming; Yeager, Meredith; Dean, Michael; Mills, Ryan; Smolanka, Volodymyr (2021). Genome diversity in Ukraine. GigaScience 10 (1). doi:10.1093/gigascience/giaa159. Процитовано 17 січня 2021. 

Джерела

Література

  • Давні слов'яни. Археологія та історія: навч. посіб. [для викл. і студ. іст. ф-тів вищ. навч. закл., вчителів загальноосвіт. шк.] / Н. С. Абашина, Д. Н. Козак, Є. В. Синиця, Р. В. Терпиловський ; НАН України, Ін-т археології, Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Каф. археології та музеєзнавства. — К. : Стародавній світ, 2012. — 366 с. : іл. — Бібліогр.: с. 360—363. — ISBN 978-966-2608-05-2
  • Історія слов'янських народів: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл. : у 2 ч.] / Зінаїда Священко ; Уман. держ. пед. ун-т ім. Павла Тичини. — Умань (Черкас. обл.): Жовтий О. О., 2012. — 20 см. — ISBN 978-617-525-097-6.
Ч. 1 : Південні і західні слов'яни з найдавніших часів до середини XVII ст. — 529 с. : іл. — Бібліогр.: с. 523—529 (126 назв). — 300 пр.
  • Історія південних і західних слов'ян від найдавніших часів до кінця ХІІІ століття: Навчальний посібник / Десятничук І. О. — Київ: Кондор, 2018. — 156 с. — ISBN 978-617-7582-60-0
  • Походження слов'янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі / Сергій Плохій ; авторизов. перекл. з англ. — К. : Критика, 2015. — 432 с. — ISBN 978-966-8978-79-1
  • Слов'янські культури в європейській цивілізації: [зб. ст.] / [відп. ред. В. І. Наулко] ; Укр. славіст. центр НАН України та М-ва освіти і науки України, Київ. ін-т «Слов'ян. ун-т». — Київ: Київ. ін-т «Слов'ян. ун-т», 2001. — 399 с. : рис., портр. — Текст укр., рос., пол., чес. — ISBN 966-7486-33-8
  • Східні слов'яни: історія, мова, культура, переклад: матеріали VIII Всеукр. наук.-метод. конф. (18-19 квіт. 2017 р., м. Кам'янське) / Дніпровський державний технічний університет (Кам'янське), Факультет менеджменту, економіки, соціології та філології. — Дніпро, 2017. — 111 с. — ISBN 978-617-645-252-2

Посилання

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Слов'яни
У Вікісловнику є сторінка слов'яни.
Перегляд цього шаблону
  Тематичні сайти
Словники та енциклопедії
Довідкові видання
Нормативний контроль
Загальновизнані
Дискусійні
Східні слов'яни
Західні слов'яни
Сілезькі племена
Південні слов'яни
Сучасні слов’янські народи
Західні слов'яни
Східні слов'яни
Південні слов'яни
Стародавність
Раннє середньовіччя Coat of arms of Kyivan Rus
Інші
Пізнє середньовіччя Coat of arms of the Kingdom of Rus`
Козаччина Coat of arms of the Duchy of Ruthenia
Новий час
Новітній час

Coat of arms of the Ukrainian People's Republic (1918–21)

Coat of arms of the Ukrainian State (1918)
Сучасність Coat of arms of Ukraine (since 1991)