Османська імперія

Історія Османської імперії
Утворення Османської держави (1299-1402)
Боротьба за візантійську спадщину (1402-1453)
Розквіт Османської імперії (1453-1566)
Послаблення і занепад (1566-1789)
	Жіночий султанат
	Епоха Кепрюлю
	Доба тюльпанів
	Велике замирення
	Панування деребеїв
Між стагнацією і модернізацією (1789-1908)
	Нізам-і Джедід
	Танзимат
	Зулюм
Розпад Османської імперії (1908-1922)
	Молодотурецька революція
	Доба другої Конституції
	Поділ Османської імперії
	Портал «Османська імперія»; переглянути; обговорити; редагувати;

	Османська імперія
Прапор	Герб
	Девіз; دولت ابد مدت; Devlet-i Ebed-müddet; («Вічна держава»)
	Гімн; різні
	Османської імперії: історичні кордони на картіекспансія Османської імперії
Столиця	Сьогют (1298—1326); Бурса (1326—1365); Едірне (1365—1453); Стамбул (1453—1922)
Мови	османська (офіційна); арабська (літургійна; серед арабомовних жителів); перська (дипломатія, поезія, історіографічні твори, літературні твори, викладається в державних школах); французька (іноземна мова серед освічених людей в після-танзімату/пізньої імперії); багато інших;
Форма правління	• абсолютна монархія (1299—1876; 1920—1922) та халіфат (1517—1924); • абсолютна монархія за автократичної тоталітарної диктатури (1878—1908); • конституційна парламентська монархія (1876—1878; 1908—1913; 1918—1920); • парламентська монархія за однопартійної тоталітарної військової диктатури (1913—1918)
	Султани
- 1281—1326 (перший)	Осман I
- 1918—1922 (останній)	Мехмед VI
	Великі візири
- 1320—1331 (перший)	Алаеддін-паша
- 1920—1922 (останній)	Ахмед Тевфік
Історія
- Засновано	1299
- Взяття Константинополя	1453
- 1. Конституційність	1876—1878
- 2. Конституційність	1908—1918
- Скасування султанату	1 листопада 1922
- Створення Турецької республіки	29 жовтня 1923
- Скасування халіфату	3 березня 1924
	Площа
- 1680	5 200 000 км2
	Населення
- 1856	35 350 000 л.
- 1906	20 884 000 осіб
- 1914	18 520 000 осіб
- 1919	14 629 000 осіб
Валюта	акче, куруш, ліра
	Вікісховище має мультимедійні дані; за темою: Османська імперія

Осма́нська імпе́рія (осман. دولت عالیه عثمانیه‎, тур. Devlet-i Âliyye-i Osmâniyye^[5]) — ісламська монархічна держава турецької династії Османів. Існувала у 1299–1922 роках. Заснована султаном Османом І на території півострова Мала Азія. У ранньому новому часі була наддержавою в Європі та Середземномор'ї. Знищила Візантійську імперію, захопивши її столицю Константинополь, перейменований на Стамбул (1453). У часи найбільшого розквіту в XVI — XVII століттях займала Анатолію, Близький Схід, Північну Африку, Балканський півострів і прилеглі до нього з півночі землі Європи. Мала численних васалів — Волощину, Молдову, Трансильванію, республіку Рагуза, Кримське ханство, Мекку, Імеретінське царство та інших. Очолювали її султани, що також носили титули падишаха, халіфа й імператора Риму. Керувалась централізованим урядом (порта) та багатонаціональною бюрократією на місцях. Столиця була у містах Сегют (1299—1326), Бурса (1326—1365), Едірне (1365—1453) й Стамбул (1453—1922). Панівною релігією був сунітський іслам, представників інших релігій обкладали податком. Основною мовою панівної верстви була османська турецька. Серед багатонаціонального населення найчисленнішими етносами були турки, греки, вірмени і араби. У XVI—XVII століттях мала одну з найкращих армій світу, каркас якої становили артилерія та яничарська піхота. Вела перманентні війни із Персією, Священною Римською Імперією, Угорським королівством, Венеційською республікою, Папською державою, Мальтійським орденом, Польщею та Російською імперією. На вершині своєї могутності, під час правління Сулеймана I (1520—1566), простягалась від Відня до Перської затоки, від Криму до Марокко. Вступила в епоху занепаду після поразки у Великій турецькій війні (1683—1699). Сильно ослабла внаслідок корупції чиновництва, яничарських бунтів, поразок у російсько-османських війнах XVIII — XIX століть та націоналістичної політики молодотурків. Розпалася після Першої світової війни 1914—1918 років. 1922 року скасовано монархію, а 1924 року — халіфат. Розпад держави закріпив Лозаннський договір 1923 року, внаслідок якого постала Турецька республіка, наступниця імперії. Колишні володіння Османів стали незалежними державами або володіннями Великої Британії, Франції та Росії.

Назва

Блискуча Османська Держава — офіційна назва; походить від назви правлячої династії, турецького дому Османів.
Блискуча держава — скорочена офіційна назва.
Вічна держава
Османська держава (тур. Osmanlı Devleti, осман. عثمانلى دولتى‎) — скорочена офіційна назва.
Османська імперія (тур. Osmanlı İmparatorluğu, фр. Empire ottoman) — від назви правлячої династії Османів, а також титулів падишаха (імператора) й імператор Риму, які носили правителі династії.
Оттоманська імперія — від англійського Ottoman (Оттоман), спотвореної назви турецького «Осман».
Османське бейство (тур. Osmanlı Beyliği) — від назви бейства Османа, на основі якого виникла імперія; вживається лише для окреслення імперії до 1453 року.
Порта — від назви Порти, урядової канцелярії держави. Також — Блискуча Порта, Османська Порта тощо.
Турецька імперія (лат. Imperium Turcicum) — латинська назва від імені панівного народу імперії, турків.
Туреччина (лат. Turchia) — неофіційна скорочена латинська назва. Використовувалася у більшості тогочасних європейських мов.

Географія

Займала терени таких сучасних країн:

Австрія, Азербайджан, Албанія, Алжир, Бахрейн, Болгарія, Боснія і Герцоговина, Вірменія, Греція, Грузія, Еритрея, Єгипет, Ємен, Йорданія, Ізраїль, Ірак, Іран, Катар, Кіпр, Косово, Кувейт, Ліван, Лівія, Північна Македонія, Молдова, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Палестина, Росія, Румунія, Саудівська Аравія, Сербія, Сирія, Словаччина, Сомалі, Судан, Туніс, Туреччина, Угорщина, Україна (Поділля, Єдисан, Буджак, Південний Крим), Хорватія, Чорногорія.

Країни і землі, що увійшли до імперії:

Анатолійські бейства (Мала Азія), Болгарське царство (Болгарія, Румунія), Боснійське королівство (Боснія і Герцоговина, Сербія), Візантійська імперія (Мала Азія, Греція), Зетське князівство (Чорногорія, Сербія), Епірський деспотат (Греція), Морейський деспотат (Греція), Трапезундська імперія (Мала Азія), Сербське царство (Сербія, Косово, Македонія), Угорське королівство (Угорщина, Румунія), Хорватське королівство (Хорватія), Мамелюцький султанат (Єгипет, Лівія, Палестина, Ізраїль, Ліван, Сирія), Хафсідський султанат (Туніс), Заянідський султанат (Алжир), венеційський Кіпр.

Країни і землі, на які розпалася імперія:

Турецька Республіка, Грецька Республіка, Російський Кавказ, Французький Алжир, Французький Туніс, Австро-угорська Боснія і Герцеговина, Сербське князівство, Албанське князівство, Румунське королівство, Болгарське князівство, Британсько-французька Палестина, Сирія і Ліван (OETA), Британський Ірак, Хіджазьке королівство, Британський Кіпр, Італійська Північна Африка, Єгипетський султанат.

Історія

Докладніше: Історія Османської імперії

Постання (1299—1453)

Докладніше: Османи, Кайи, Падіння Константинополя та Візантійсько-османські війни

Осман І (1258—1324), засновник Османської імперії, прибув до Анатолії з Мерва (Туркменістан) із 400 вершниками для допомоги румелійським туркам-сельджукам у боротьбі з Візантією. Після занепаду Румелійського султанату в XIV столітті Анатолія опинилася розділеною на самостійні тюркські бейства, одне з яких очолив Осман І. Його бейство отримало назву Османського від його імені, а піддані стали називатися османами. В ході завоювань Осман І, що прийняв титул султана, розширив межі своїх володінь до кордону з Візантією.

Після смерті засновника, османи збагатилися землями у Східному Середземномор'ї та Балканах. 1324 року син Османа І, султан Орхан, захопив Бурсу, візантійський форпост у північно-західній Анатолії, й переніс туди столицю своєї держави. 1387 року османи здобули візантійські Фессалоніки. Перемога Османів у битві на Косовому полі 1389 року поклала край сербській гегемонії на Балканах й відкрила шлях османській експансії в Європу. Організовані західноєвропейськими країнами хрестові походи проти османів намагалися спинити їх натиск, але були розгромлені у битвах при Нікополі 1396 року і при Варні в 1444 році.

Внаслідок виходу Османів на Балкани першочерговою задачею стало завоювання візантійської столиці — Константинополя. Османи поставили під свій контроль майже всі землі довкола неї, але були змушені відкласти штурм через напад Тімура на східну Анатолію. 1402 року тімурські війська розбили Османів у битві при Анкарі й полонили султана Баязіда І. Це спричинило смуту в Османській державі 1402—1413 років, в ході якої султанські сини вели війну за батькову спадщину. Міжусобиці завершилася перемогою Мехмеда І, який став новим султаном й повернув собі Анатолію.

У 1430—1440 роках султан Мурад ІІ відновив османську владу над балканськими територіями (Фессалоніками, Македонією і Косовом), що відкололися під час смути. 1444 року він розбив угорсько-польсько-волоські війська хрестоносців в битві під Варною, що намагалися здобути місто. 1448 року султан знову завдав поразки угорсько-волоським силам в другій битві при Косові.

Син Мурада II, Мехмед II Завойовник, зреформував Османську державу і військо. 29 травня 1453 року він захопив візантійський Константинополь, що став новою столицею Османів під османською назвою Стамбул. Султан прийняв титул падишаха та імператора Риму. Він дарував Константинопольському патріархату право самоврядування в обмін на визнання османської влади. Візантійські еліти та населення, що не мігрувало, прийняло мусульманське панування, вважаючи його кращим за венеційське. Останнім центром спротиву Османам на Балканах лишалася Албанія, що заважала османам вторгнутися в Італію. 1478 року васалом імперії стало Кримське ханство, активний учасник усіх подальших османських завоювань в Європі.

Османська держава за Османа І
Османська держава за Орхана І
Османська держава за Мурада І
Османська держава за Мехмеда II

Експансія (1453—1566)

Сулейман Пишний, найвидатніший султан імперії.

XV—XVI століття були часом активної експансії Османської імперії. Вона взяла під свій контроль основні торговельні шляхи між Азією та Європою, що забезпечило їй тривале економічне зростання.

Султан Селім І (1512—1520) розширив володіння імперії на схід і південь, завдавши поразки перським військам Сефевідів у Чалдиранській битві 1514 року. Він також знищив Каїрський мамлюцький султанат, захопив Єгипет, Алжир, Лівію й Хіджаз, вийшов на береги Червоного моря. Внаслідок цього імперія перетворилася на провідну країну ісламського світу, й стала конкурувати з іспанцями і португальцями в Середземномор'ї.

Наступний султан Сулейман І Пишний (1520—1566) захопив угорський Белград в 1521 році, а також південні й центральні угорські землі. Перемога османських військ під Могачем 1526 року встановила османський контроль над Угорщиною та частиною центральноєвропейських країн. Хоча в 1529 і 1532 роках султан не зміг здобути австрійський Відень, сусідні князівства Трансильванії, Волощини і Молдова стали васальними державами Османів. 1535 року Сулейман здобув перський Багдад, отримавши контроль над Месопотамією та вихід до Перської затоки. 1555 року держави Османів і Сефевідів поділили Кавказ, внаслідок чого Західна Вірменія та Грузія опинилися під османським верховенством, а Дагестан, Східна Вірменія та Азербайджан — під перським. Союзником Сулеймана в Європі була Франція, що разом протистояла Габсбургам. Вони разом захопили Ніццу, Естергом (1543) і Корсику (1553).

Із виходом до Червоного моря і Перської затоки в сферу інтересів Османської імперії потрапляє Індійський океан, на якому в цей час панував португальський флот. Відбулась серія османських військово-морських експедицій в Індійському океані. 1559 року султанські війська підкорили африканський Адал й почали експансію в районі Сомалі та Африканського Рогу. Це посилило присутність Османів в Індійському океані, де їхніми ворогами стали португальці та аджуранці.

На кінець Сулейманового правління Османська імперія нараховувала 15 млн мешканців й простягалася на 3 континентах. Вона стала наймогутнішою морською силою в регіоні Середземномор'я й домінантною потугою у політичній системі Європи. Сучасники Жан Боден та Франческо Сансовіно порівнювали успіхи Османів зі здобутками Римської імперії.

Османська держава за Селіма І
Битва при Могачі
Облога Естергома
Османська держава за Сулеймана І

Стагнація (1566—1700)

Докладніше: Довга війна (1591–1606), Жіночий султанат, Епоха Кепрюлю та Велика турецька війна

З 2-ї половини XVI століття Османська імперія вступила у період стагнації, що інколи переривався намаганнями реформувати централізований державний організм. Причинами стагнації були некомпетентність та корупція центрального уряду, які сприяли росту сепаратизму в провінціях; зростання технічної й політичної ролі європейських ворогів, насамперед Австрії та Московського царства; економічна стагнація та занепад, спричинені надмірними воєнними витратами, інфляцією та зміною торговельних шляхів.

За правління Селіма ІІ (1566—1574) османи не змогли здобути Мальту (1565) й зазнали великої поразки від італійсько-іспанського флоту у морській битві при Лепанто (1571). Ці події знищили міф про непереможність Османів. Імперія втратила домінування в Середземномор'ї й зайнялася посиленням впливу в Північній Африці. За наступних султанів Мурада III (1574—1595), Мехмеда III (1595—1603) й Ахмеда І (1603—1617) тривала неуспішна Довга турецька війна (1593—1606) проти Габсбурзької Австрії. Внаслідок безперервних воєн порушилася система набору військ, що спричинило падіння дисципліни. Демобілізація спричинила повстання у курдських джелялі 1595—1610 років, яке охопило усю Анатолію.

У 1603—1618 роках Османська імперія вела війну з персами, що закінчилася втратою Кавказу. Попри воєнні невдачі та економічно-соціальні проблеми (нестача землі для 30 млн населення в 1600 році) держава Османів залишалася могутньою.

Султани Мустафа I (1617—1618) та Осман II (1618—1622) загинули в результаті військових і палацових заколотів. Їхній наступник Мурад IV (1623—1640) відновив силу центрального уряду та наповнив казну. 1639 року він повернув захоплений персами Ірак та частину Кавказу, вів переможні війни із козаками і венеціанцями, а також придушив повстання друзів (1623—1637). Проте вже за правління Ібрагіма І (1640—1648) державними справами став завідувати султанський гарем, який руками яничар погубив самого султана. В епоху Кепрюлю (1656—1703) фактичне управління імперією перейшло до рук великих візирів з албанського роду Кепрюлю. Їм вдалося відновити імперський контроль над Трансільванією, захопити Крит (1669), а також здобути володіння Речі Посполитої в Південній Україні — Буковину і Поділля (1676). Однак нова Велика турецька війна 1683—1699 років поклала кінець планам візирів повернути османську велич: австрійські війська та війська Речі Посполитої розбили османську армію під Віднем (1683) та в ряді інших боїв, а московити з потугами здобули фортецю Азов (1696). Султан Мустафа II (1695—1703) намагався вернути втрачене, але був розбитий австрійцями під Зентою (1697). Внаслідок поразки Османи поступилися своїми завоюваннями в Угорщині, Хорватії, Сербії, Волощині, Україні та Приазов'ї на користь Австрії та Московії.

Облога Мальти
Османська держава за Кепрюлю
Битва під Зентою

Занепад (1700—1828)

Після невдалої Великої османської війни імперія вступила у добу занепаду. Наступальна політика й намагання повернути вплив в Європі змінилися обороною земель і спробами зберегти статус-кво.

За правління султана Ахмеда III (1703—1730) Османи вступили у Велику Північну війну проти Московії. 1711 року вони розбили московитів й повернули собі Азов. Проте під час нового конфлікту з Австрією в 1716–1718 роках втратили Банат, Сербію й Олтенію. У наступній війні 1735–1739 років, що велася проти Російської та Австрійської імперій, султан повернув собі контроль над Сербією та Олтенією, але був змушений віддати Азов і Запорожжя. 1768 року українські гайдамаки, за підтримки Росії, вдерлися до османського міста Балта й вирізали його населення. Це розв'язало нову російсько-османську війну 1768—1774 років, яка завершилася поразкою Османів. За умовами Кючюк-Кайнарджійського договору османський уряд визнав незалежність Криму, а за Росією — статус патрона християн Валахії й Молдавії.

Поразки посилили бажання Османів оновити свою східну імперію, подібно до того, як це зробив із власною країною Петро І. За панування султанів Махмуда I (1730—1754), Мустафи III (1757—1774) і Абдул-Гаміда I (1774—1789) розпочато військові, освітні й технологічні реформи. Османи налагодили виробництво західної артилерії та друк нерелігійної літератури. Проте перетворення зустріли сильний опір ісламського духовенства, яничар та консервативної частини суспільства. Так, султан Селім III (1789—1807), який намагався реформувати військо на західний взірець, загинув після повстання яничарів. Його наступник султан Махмуд ІІ (1808—1839) розгорнув криваві репресії проти опозиціонерів й 1826 року ліквідував яничарський корпус.

Сербська революція 1804—1815 років започаткувала епоху національного відродження на Балканах і так зване Східне питання. 1821 року спалахнула Грецька війна за незалежність, внаслідок якої постала незалежна грецька держава в 1829 році. Сербські та грецькі національні рухи підігріли сепаратизм в інших провінціях, спричинивши виступи волохів, молдаван, чорногорців, болгар. Через перманентність повстань й неефективність султанського уряду в їхній пацифікації європейці називали Османську імперію «хворий Європи». У 1860—1870-х роках васальні держави османів в Сербії, Волощини, Молдавії та Чорногорії здобули незалежність.

Османська держава за Махмуда II

Розпад (1828—1908)

Докладніше: Танзимат

У період Танзимату (1839—1876) уряд Османів провів ряд базових реформ, які запроваджували в імперії новітню призовну армію, банківську систему, світське законодавство, заводи та гільдії. 1840 року запроваджено міністерство пошти, а 1847 року встановлено першу османську телеграфну лінію (Стамбул-Едірне-Шумну). Період реформаторства закінчився ухваленням першої османської Конституції 1876 року, що була чинною всього лише 2 роки.

Сильним ударом по Османській імперії стала Кримська війна 1853—1856 років. Під час неї різко зріс державний борг перед іноземними кредиторами. Османи не змогли повернути собі Крим, але отримали міграційну проблему — через війну близько 200 тисяч кримських татар переїхали до Балкан і Османської імперії. Внаслідок геноциду черкеських народів, влаштованого Росією на Кавказі, до імперії переселилися від 500 до 700 тисяч черкесів, що ще більше загострило міжетнічну ситуацію в країні. Одночасно з цим, християнське населення імперії стало поступово витісняти мусульман з освіти та торгівлі. Прагнення султана Абдул-Гаміда ІІ встановити панісламську ідеологію вилилися у християнські бунти, які спричинили масові вбивства вірмен та інших християн у 1894—1896 роках.

1876 року османські башибузуки жорстоко придушили болгарське повстання, що спровокувало нову війну Османів з Росією 1877—1878 років. Вона закінчилася поразкою імперії, яка погодилася на незалежність Румунії, Сербії, Чорногорії, а також визнала автономію Болгарії. Користуючись слабкістю Османів, 1878 року Австро-Угорщина захопила Боснію-Герцоговину та Новий Пазар. Одночасно з цим Велика Британія, що виступала за збереження османського впливу на Балканах, того ж року окупувала Кіпр, а 1882 року — Єгипетський хедиват, автономію в складі Османської імперії.

Внаслідок втрати Османами більшості балканських володінь звідти мігрували балканські мусульмани, які переселялися до Стамбула й центральної Анатолії. Внаслідок цих міграцій станом на 1923 рік лише столиця імперії, Анатолія та Східна Фракія залишилися ісламськими теренами.

Османська держава в 1829
Міграція черкесів
Османська держава в 1881
Башибузуки в Болгарії
Османська держава в 1882

Ліквідація (1908—1922)

Докладніше: Розпад Османської імперії, Розділ Османської імперії, Турецька війна за незалежність та Турецька Республіка

Останній султан Мехмед VI покидає країну після ліквідації монархії (17 листопада 1922).

1908 року молодотурки повалили султана Абдул-Гаміда II, після чого монархія в Османській імперії стала формальною. В січні 1913 року становився тріумвірат Енвера, Талаата і Джемалі

1912 року Італія захопила османську Триполітанію та Киренаїку (Лівія). У Першій балканській війні 1912–1913 років імперія втратила переважну більшість своїх європейських володінь: Албанію, Македонію, північ Греції. Проте у 1913 році османам вдалося відвоювати невелику частину земель Болгарії в ході Другої Балканської війни.

Заслабла Османська імперія спробувала спертися на допомогу Німеччини. Це втягнуло її в Першу світову війну 1914—1918 років, що закінчилася поразкою Центральних держав. У 1917—1918 роках країни-члени Антанти захопили близькосхідні володіння імперії. Після Першої світової війни Сирія і Ліван перейшли під контроль Франції, Палестина, Йорданія та Ірак — Великої Британії; на заході Аравійського півострова за підтримки британців (Лоуренс Аравійський) утворилися незалежні держави: Хіджаз, Неджд, Асир і Ємен. Згодом Хиджаз і Асир увійшли до складу Саудівської Аравії.

30 жовтня 1918 року Османська імперія підписала Мудроське перемир'я, за яким 10 серпня 1920 року укладено Севрський мирний договір. Фактично імперію розчленували, залишивши лише Туреччину й прилеглі території. Одне з найбільших міст Малої Азії — Ізмір — мусило перейти до Греції. 15 травня 1919 року його зайняла грецька армія, що спричинило Турецьку війну за незалежність. Турецькі націоналісти під головуванням Ататюрка відмовилися визнати мирний договір і силою вигнали греків з країни. 18 вересня 1922 року Туреччина була звільнена від іноземних військ. Це зафіксували в Лозаннському договорі 1923 року, що визначив нові кордони турецької держави. 29 жовтня 1923 була проголошена Турецька республіка на чолі з Ататюрком.

Османська держава в 1912
Османська держава в 1913
Османська держава в 1920
Турецька республіка в 1923

Державний устрій

Деспотична бюрократична централізована монархія.

Титули в Османській імперії

Центральний уряд

Дім Османів — правляча династія
Султан / Султани Османської імперії — голова держави; він же падишах (імператор), халіф, каган, імператор Риму.
Османський гарем / Шахзаде — спадкоємець / Валіде — матір султана
Палацова школа
Диван (Державна Рада) — уряд / Великий візир — прем'єр-міністр, канцлер / Порта — канцелярія
Назір — міністр профільного міністерства / Калфа — помічник міністерства
Шейх уль-іслам — «старійшина ісламу», головний муфтій Стамбула / Улеми — ісламське духовенство
Бей — князь / Ага — командир корпусу / Капудан паша — командувач флоту / Кадіаскер — військовий суддя

Регіональний уряд

Паша / Бейлербей / Валі — голова еялету (провінції, краю).
Санджак бей — голова санджаку (області)
Каймакам — голова кази (повіту).
Рейс-ефенді — голова еялету
Баш дефтердар — голова фінансового відомства
Каді — ісламський сільський суддя
Наїб — помічник сільського судді.

Адміністративний поділ

Докладніше: Адміністративний поділ Османської імперії

Наприкінці XIV століття Османська імперія поділялася на провінції. Ними керували провінціали, призначені султанами^[6].

З 1362 року імперія поділялася на еялети (в перекладі: «країни»), що також називалися бейлербействами або пашаликами. Керування цими адміністративними одиницями здійснювали бейлербеї або паші, яких призначав султанський уряд. Еялети поділялися на менші одиниці — санджаки (в перекладі: «хоругви»), аналог областей^[7].

1864 року в Османській імперії провели адміністративно-територіальну реформу, в ході якої еялети замінили новими утвореннями — вілаєти (в перекладі: «губернія»)^[8] in 1864, as part of the tanzimat reforms.^[9]. Була встановлена наступна ієрархія адміністративних одиниць: вілаєт (губернія), санджак (область), каза (повіт) і село (сільська рада). За новим законом про вілаєти 1871 року до них додавався набіє (муніципалітет)^[10]

Еялети (1600)
Еялети (1795)
Вілаєти (1900)

Васали і протекторати

Економіка

У 1889 р. були оголошені вільними раби, власники яких не могли довести, що володіють ними на законній підставі; у 1890 р. прийняті дієві заходи до припинення торгівлі рабами, забороненою ще в 1858 р. З того часу рабство може вважатися майже зниклим з європейської частини імперії, проте в Малій Азії воно зберігалося меншою мірою аж до оголошення Турецької республіки.

У 1889 р. в Берліні відбувся третейський розгляд суперечки між Портою і бароном Гіршем, власником залізниць в Османській імперії. Третейським суддею був обраний проф. Гнейст. Рішення було значною мірою на користь Порти; завдяки йому Порта набула права користуватися деякими залізницями й дістала можливість будувати інші, що і зробила в Малій Азії.

Два десятиліття, що пройшли після війни 1876—1878 р., були періодом деякого економічного підйому країни і разом з тим деякого поліпшення її міжнародного стану. За цей час покращились її стосунки з найзапеклішими її ворогами. У 1883 р. князь Чорногорський Микола відвідав Константинополь; у 1892 р. в Константинополі був болгарський міністр Стамбулов; дружні взаємини з Болгарією були закріплені в 1898 р. відвідинами Константинополю князем і княгинею болгарськими. У 1893 р. султан отримав в подарунок від імператора Олександра III цінний альбом. У 1894 р. в Константинополі був король сербський. Ще набагато більше значення мало відвідини султана імператором і імператрицею німецькими.

Суспільство

Поряд з кріпосним правом існувало і справжнє рабство: раби використовувались переважно як домашня прислуга, рабині — як наложниці в гаремі. Торг невільниками проводився в досить широких розмірах в Константинополі і в інших містах. Цивільне управління стояло на дуже низькому рівні; чиновники і судді дивилися на свої посади як на засіб збагачення; процвітало найгрубіше хабарництво. Султани намагалися боротися з цим злом; так, Баязид I в один день повісив 80 суддів, викритих в хабарництві, але за відсутності правильно організованого контролю з боку суспільства або хоч би уряду, при затурканості населення, позбавленого можливості протестувати, подібні заходи не приводили до бажаних результатів. Духовне управління Мехмед II передав у верховне завідування муфтія, або шейх-уль-іслама, духовного голови всіх правовірних, що призначався султаном. Фетви (ухвали), які він видавав, мали характер діючого права. Нерідко, попри всю обачність при їх призначенні, шейхи-уль-іслам виявлялися сильними супротивниками того або іншого султана; іноді при їх допомозі здійснювалися державні перевороти. Шейх-уль-іслам стояв також на чолі суду.

Військо

Докладніше: Армія Османської імперії, Війни Османської імперії та Перелік османських нападів, битв та облог

Перші збройні сили Османської держави були створені наприкінці XIII століття Османом І. Вони складалися з членів різних мусульманських племен Західної Анатолії, основну силу яких становили турки. У XIV—XV століттях, під час трансформації Османського бейства в імперію, військова організація ускладнилася. Держава поєднувала систему всезагального призову та маєткового ополчення. Основний корпус Османської армії становили яничари (піхота), сипахи, акинджи (кіннота) та мехтери (музики). Ця армія вважалася однією з найкращих в XV—XVII століттях завдяки ефективному використанню вогнепальної зброї — мушкетів та гармат. Зокрема, під час взяття Константинополя 1453 року Османи одними з перших застосували фальконети. Османська кіннота покладалася на швидкість і мобільність туркменських і арабських коней, а не важку броню. Вершники були озброєні короткими луками та мечами, й вживали тактику відступу-нападу подібно до монголів та інших кочівників-степовиків. Якість Османського війська почала занепадати з середини XVII століття, особливо після невдалої Великої турецької війни 1683—1699. У XVIII столітті Османи вже не могли тягатися на рівних із наземними європейськими арміями Австрійської чи Російської імперій. У XIX столітті османи розпочали вестернізацію свого війська, що стало початком модернізації Османської держави загалом. 1862 року султан Махмуд II скасував корпус яничар і заснував Османську армію «нового зразка». Започаткували інститут іноземних військових радників та практику стажування османських офіцерів у європейських країнах. Саме з середовища цих молодих стажерів сформувався рух молодотурків.

Населення

Різке зростання чисельності османів пояснюється легкістю, з якою вони асимілювали інші народності, тюркські племена Анатолії, греків, слов'ян; з середовища останніх османами ставали ті, хто погоджувався пожертвувати релігією заради придбання привілейованого становища — а таких було чимало. Балканські народи повинні були платити податок не тільки грошима (джиз'є), але й дітьми (девширме), з яких після звернення в іслам виховували яничарів і капи-кулу, — особистих рабів султана. Батьки часто самі добровільно віддавали своїх дітей османським чиновникам, оскільки при дворі раби досягали іноді дуже високого становища. Походження від християнських батьків аніскільки не заважало кар'єрі. Так, великим візиром при Мехмеді II був Махмуд-паша, син православних серба і гречанки. При Сулеймані Кануні великим візиром був також колишній раб Мехмед-паша Соколлу (Соколович).

Зміна фізичних рис османів прискорювалося тим, що гарем османів здебільшого складався з полонянок європейського або кавказького походження. У політичному і культурному відношенні завойовники Константинополя теж аж ніяк не були османською ордою; вони були великою державою зі складною адміністрацією і складним характером життя. Власне османи становили в ньому привілейований, переважно військовий, також чиновницький прошарок, але зовсім не замкнуту касту. Виключно з них призначалися адміністратори і судді; вони ж були армією.

Військової повинності для підкорених християнських народів османи ніколи не вводили, хоча брали іноді допоміжні загони у васальних народів. Багато османів отримували у вигляді нагород або іншим способом набували значних земельних володінь (чифліки) і були великими землевласниками, що господарювали в своїх маєтках за допомогою кріпацької праці підвладного християнського населення.

Поряд з ними з'явилися і дрібні землевласники-селяни, частково османи, але переважно греки, серби або болгари, що прийняли іслам. Втім, і положення завойованих християнських народів під владою османів (окрім, зрозуміло, рабів) було, особливо спочатку, не особливо важким, ймовірно, дещо легшим, ніж положення нижчих класів народу в тодішній Західній Європі. Скорені народи були цінні для османів як платники податків; позбавляти їх можливості працювати за більш-менш нормальних умов не мало сенсу.

Османи свідомо зберігали місцеве самоврядування підвладної «райї»; про релігійні переслідування вони і не думали. Негайно після узяття Константинополю Мехмед запропонував грецькому духівництву вибрати нового патріарха (колишній був убитий під час облоги) і негайно затвердив обраного. Для його охорони була приставлена варта з яничарів, що відразу додало йому характер османського чиновника. Патріарх разом з собором набув значення верховного управління над греками і суду в суперечках між ними. Вони могли призначати грекам покарання, до страти включно, і османська влада зазвичай без заперечень виконувала їх. Так само поступали османи і з іншими народами. Цим вони легко примиряли їх на початку зі своєю владою, але церква ставала силою, яка згодом немало сприяла звільненню цих народів. У перші сторіччя османи майстерно сіяли розбрати між греками, сербами і болгарами за допомогою окремих привілеїв на користь то однієї, то іншої народності.

У XIX столітті християнське населення імперії стало переважати мусульман в освітній сфері^[11]. Зокрема, 1861 року в 571 початкових і 94 середніх школах навчалося 140 тисяч учнів-християн, які переважали свої ісламських однолітків-школярів. Християни мали, зазвичай, вищий освітній рівень й більшу роль в економіці країни. Так, на 1911 рік з 654 компаній Стамбула, що займалися гуртовою торгівлею, 528 управлялися етнічними греками^[11].

Етнічні чистки

1894—1896: Гамідійська різня (до 300 тисяч убитих християн, особливо вірмен)
1914—1923: Геноцид понтійських греків (450—900 тисяч убитих)
1914—1923: Геноцид ассирійців (150—300 тисяч убитих)
1914—1923: Геноцид вірмен (до 1,5 млн убитих)

Культура

Примітки

↑ Flynn, Thomas O. (7 серпня 2017). The Western Christian Presence in the Russias and Qājār Persia, c.1760–c.1870 (англ.). BRILL. ISBN 9789004313545.
↑
- грецька (деякі султани і серед грекомовних спільнот)
- Learning to Read in the Late Ottoman Empire and the Early Turkish Republic, B. Fortna, page 50;«Although in the late Ottoman period Persian was taught in the state schools….»
- Persian Historiography and Geography, Bertold Spuler, page 68, «On the whole, the circumstance in Turkey took a similar course: in Anatolia, the Persian language had played a significant role as the carrier of civilization.[..]..where it was at time, to some extent, the language of diplomacy…However Persian maintained its position also during the early Ottoman period in the composition of histories and even Sultan Salim I, a bitter enemy of Iran and the Shi'ites, wrote poetry in Persian. Besides some poetical adaptations, the most important historiographical works are: Idris Bidlisi's flowery „Hasht Bihist“, or Seven Paradises, begun in 1502 by the request of Sultan Bayazid II and covering the first eight Ottoman rulers..»
- Picturing History at the Ottoman Court, Emine Fetvacı, page 31, «Persian literature, and belles-lettres in particular, were part of the curriculum: a Persian dictionary, a manual on prose composition; and Sa'dis „Gulistan“, one of the classics of Persian poetry, were borrowed. All these title would be appropriate in the religious and cultural education of the newly converted young men.
- Persian Historiography: History of Persian Literature A, Volume 10, edited by Ehsan Yarshater, Charles Melville, page 437;»…Persian held a privileged place in Ottoman letters. Persian historical literature was first patronized during the reign of Mehmed II and continued unabated until the end of the 16th century.
↑ Strauss, Johann (2010). A Constitution for a Multilingual Empire: Translations of the Kanun-ı Esasi and Other Official Texts into Minority Languages. У Herzog, Christoph; Malek Sharif (ред.). The First Ottoman Experiment in Democracy. Wurzburg: Orient-Institut Istanbul. с. 21–51. (info page on book at Martin Luther University) // CITED: p. 26 (PDF p. 28): «French had become a sort of semi-official language in the Ottoman Empire in the wake of the Tanzimat reforms.[…]It is true that French was not an ethnic language of the Ottoman Empire. But it was the only Western language which would become increasingly widespread among educated persons in all linguistic communities.»
↑ Finkel, Caroline (2005). Osman's Dream: The Story of the Ottoman Empire, 1300-1923. New York: Basic Books. с. 110–1. ISBN 978-0-465-02396-7.
↑ Ottoman banknote with Arabic script. Архів оригіналу за 28 березня 2017. Процитовано 17 грудня 2021.
↑ Imber, Colin (2002). The Ottoman Empire, 1300–1650: The Structure of Power. с. 177–200. Архів оригіналу за 26 липня 2014. Процитовано 7 червня 2015.
↑ Raymond Detrez; Barbara Segaert (1 січня 2008). Europe and the historical legacies in the Balkans. Peter Lang. с. 167. ISBN 978-90-5201-374-9. Процитовано 1 червня 2013.
↑ Naim Kapucu; Hamit Palabiyik (2008). Turkish Public Administration: From Tradition to the Modern Age. USAK Books. с. 164. ISBN 978-605-4030-01-9. Процитовано 1 червня 2013.
↑ Maḥmūd Yazbak (1998). Haifa in the Late Ottoman Period 1864–1914: A Muslim Town in Transition. BRILL. с. 28. ISBN 978-90-04-11051-9. Процитовано 1 червня 2013.
↑ Martha Mundy; Richard Saumarez Smith (15 березня 2007). Governing Property, Making the Modern State: Law, Administration and Production in Ottoman Syria. I.B.Tauris. с. 50. ISBN 978-1-84511-291-2. Процитовано 1 червня 2013.
↑ ^а ^б Stone, Norman (2005). Turkey in the Russian Mirror. У Mark Erickson, Ljubica Erickson (ред.). Russia War, Peace And Diplomacy: Essays in Honour of John Erickson. Weidenfeld & Nicolson. с. 95. ISBN 978-0-297-84913-1. Процитовано 11 лютого 2013.

Джерела

О. І. Галенко. Османська імперія // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 652. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.
Іналджик Г. Османська імперія: класична доба 1300—1600 [1] / Пер. з англ. О. Галенко; наук. ред. В. Остапчук; Інститут сходознавства НАН України. — Київ: Критика, 1998. — 286 с.
Кримський А. Історія Туреччини [2]. Вступ. стаття О. Пріцака. Інститут сходознавства НАН України. — Київ — Львів: Олір, 1996.& — 287 с.
Черних, І. Д. Османська імперія як ісламський тип державності // Записки історичного факультету Одеського державного університету імені Мечникова. — Одеса, 1999. — Вип. 8. — С. 246—254.
Льюис Р. Османская Турция. Быт, религия, культура. — М.: Центрполиграф, 2004. — 240 с.
Хитцель, Ф. Османская империя [3]. — М.: Вече, 2006. — 384 с.